Мета:

-         активізувати знання учнів про архітектуру, її види, особливості та засоби вираження;

-         поглибити знання про стиль в архітектурі;

-         розширити поняття про характерні особливості середньовічної архітектури Європейських країн, зокрема про романський стиль особливості та готичної архітектури.

Завдання:

-         на прикладах творів мистецтва сформувати уявлення про характерні риси романського та готичного стилів в західноєвропейській архітектурі;

-         простежити особливості розвитку романської та готичної архітектури в різних країнах Західної Європи;

-         ознайомити з основними конструктивними та художніми елементами міського готичного собору.

План лекції:

1.          Романський стиль в західноєвропейський архітектурі.

2.          Конструктивно-художні та регіональні особливості готичної архітектури.

1. Романський стиль в західноєвропейський архітектурі

Архітектура західного середньовіччя (з Х по ХV століття включно) являє собою цілісну картину виникнення, дозрівання та найбільш повного вираження своєрідної, народженої політичними і соціальними умовами феодальної Європи, системи будівництва, що по різному розвивалася в кожній з країн, але мала спільні ознаки. На першому етапі ця система набрала форм так званого романського стилю, а на другому — готичного.

В Х — ХІІ ст. в Європі відбуваються постійні внутрішні та зовнішні війни, посилюється вплив християнства та церкви. Поширюється паломництво — подорожі до святих місць.

В західноєвропейському мистецтві Х — ХІІ ст. виникає романський стиль, який найяскравіше виявився в архітектурі. Найбільша увага в цей період приділялася спорудженню храмів, монастирів та феодальних замків.

Монастир у ці століття був осередком життя. Тут працювали майстри-ремісники, сюди стікалися численні прочани. Тому одним з головних завдань зодчого романського стилю було завдання створити простір для тих, що моляться. Конструкція романського храму сходить до ранньохристиянських храмів (давньоримська, візантійська базиліка) та включає центральний неф і два бічних нефи, поперековий неф — трансепт, фланкуючі вежі західного фасаду та вежу на середохресті, східну частину — апсиду. Центральний неф романського собору відрізнявся великими розмірами. Інтер'єр підкреслював значимість центрального нефу. Частини собору заповнювалися відповідно до ієрархії: за трансептом — духівництво, далі — привілейована частина суспільства, інші — у бічних нефах.

Романські храми вражають міццю. В усьому відчувається гранична простота і міра. Переважає тверезий погляд на світ. Фасади храмів оздоблювались декоративними поясками, колонками, арками, іноді в поєднанні зі скульптурними фризами. На західному фасаді один, або три входи обрамлювалися «перспективними порталами». Романські храми, безумовно, викликають відчуття духовного, але важкого, гнітючого.

Таким чином, характерними рисами романської церкви є: монументальність, масивні гладкі стіни, вузькі маленькі вікна, високі башти, мінімум декору. Церкви мають суворий вигляд та нагадують фортеці.

Романська архітектура відрізнялась розмаїттям форм і великою кількістю направлень в різних областях Західної Європи, що відображали місцеві традиції і художні смаки (Франція — школи Провансу, Бургундії, Аквітанії; Німеччина — Саксонська й Рейнська школи та ін.)

Пам'ятками романського зодчества є міські собори у Вормсі, Шпейєрі та Майнці (Німеччина), собор Нотр-Дам ла Гранд у Пуатьє, собори в Тулузі, Орсивалі, Арлі, Везлі, Отені, церква Сен-Трініте в Кані, церква в монастирі Клюні (Франція), собори в Оксфорді, Вінчестері, Норичі, Даремі, Ілі (Великобританія).

В Італії романський стиль розвивався під безпосереднім впливом античної спадщини і відрізнявся більшою пластичністю, нарядністю й легкістю форм. У зовнішньому оздобленні храмів використовували форми класичної колонади  й аркади (соборна церква, вежа, баптистерій в Пізі). У фасадах поряд із класичними мотивами важливу роль відігравала різнокольорова мармурова інкрустація, в інтер’єрах — мозаїка.

Романські замки будувалися на високих пагорбах, укосах рік, обносилися стіною і ровом. З ними контрастували невибагливі житла селян. Замки завжди будувалися в місцях, що були зручні для захисту. Оскільки головною турботою були міцність і солідність будівель, архітектура не відрізнялася особливою вибагливістю і смаком. Зазвичай замки складалися із широких круглих веж із зубцюватими платформами; іноді вежі були чотирикутними і до них приставлялися масивні камені, що використовували для бельведерів (бельведер — підвищення, з якого відкривається вид на околиці, або назва деяких палацевих будівель). Вежі складали невід'ємну частину замку і були особливим знаком дворянства. Головна вежа романського замку, призначена для проживання феодала та автономної оборони — донжон. Зубцюваті галереї поєднували вежі замку між собою. По амбразурах можна було судити про товщину стін і парапету. Вікна були не лише круглі і чотирикутні, вони часто набували форми очей, вух або трилисника. Вхід у замок захищався палісадами, ровами, бійницями й амбразурами в стінах.

Стіни інтер’єрів замків оформлювалися тканими килимами з зображеннями сцен світського змісту. Характерним прикладом є килим із собору в Байє (XI ст.). Він відтворює завоювання Англії норманами та являє собою своєрідну енциклопедією доби.

2. Конструктивно-художні та регіональні особливості готичної архітектури

Сам термін «готика» виник в Італії, в епоху Відродження, як негативна оцінка мистецтва попереднього періоду середньовіччя, що виставлялося негативним, навіть «варварським», оскільки племена готів вважались руйнівниками античного Риму.

Романський стиль, що панував в архітектурі раннього середньовіччя в основному характеризувався масивними кам’яними конструкціями та приземкуватістю форм. Товсті стіни, об’ємні колони не залишали місця світлу, що робило собори і церкви похмурими і суворими будівлями. Будівлі в романському стилі були крім того оборонними спорудами, що було викликано постійними нападами ворогів. В ХІІ столітті проходить так звана архітектурна революція, яка видозмінила середньовічне бачення мистецтва.

Поява готики пов’язана з новим етапом в розвитку західноєвропейського феодалізму — утворенням централізованих держав. В ХІ столітті помітно розширились економічні зв’язки, виросли міста, укріпилась королівська влада. Зростання міст змінило всю структуру середньовічної Європи. На міста спирались королі в своїй боротьбі з роздрібненням держави, міста сприяли зародженню нових соціальних і політичних відносин. Саме в матеріально забезпечених містах розвивалось і досягло найвищого розквіту мистецтво готики. Міста, що стали центрами торгівлі та ремесла, були головними територіями розповсюдження готичної архітектури. Вони виникали в місцях перетину торгівельних шляхів, навколо центру торгівлі-ринкової площі, біля монастиря чи замку.

Кожне середньовічне місто мало дві головних споруди: ратушу і собор. Останній завжди був духовним серцем міста, предметом особливої гордості кожного мешканця. Зі сходинок собору проголошувалися найважливіші державні укази, у ньому зберігалися військові трофеї. На храм ніколи не шкодували сил — його краса і велич була своєрідним проявом патріотизму. У ньому поряд з богослужінням улаштовувалися богословські диспути, розігрувалися містерії, відбувалися збори городян. Собор був свого роду осередком знання, символом Всесвіту, а його художній лад, що сполучив урочисту велич з жагучою динамікою, значну кількість пластичних мотивів з суворою ієрархією їхньої супідрядності, виражав не тільки ідеї середньовічної суспільної ієрархії і влади божественних сил над людиною, але і творчу велич зусиль людського колективу.

Міський собор був не тільки найбільшою церквою в місті, але й його суспільним центром. Своїм силуетом, своїми формами він ніби символізував значення міста, був символом і головною ознакою його могутності та сили. Собори будувались з розрахунку на те, що будівля зможе вмістити практично все доросле міське населення.

Готика сформувалась завдяки новим досягненням техніки. Завдання будівництва величезних храмів для зростаючих міст потребувало радикального удосконалення конструкції. Головною причиною масивності будівель романського стилю був той об’єм кам’яного мурування, який вважався необхідним для утримання склепіння і укріплення стін. Отже необхідно було розробити оптимальний варіант такої конструктивної системи, яка давала б можливість будування великих, вражаючих храмів з найменшою затратою матеріалів і робочої сили. Система повинна була бути міцною і стійкою

Новий поштовх в розвитку будівельних конструкцій дали хрестові походи (ХІ — ХІІ ст.), які дозволили європейцям познайомиться з досягненнями і прийомами східної архітектури.

Романські будівничі, будуючи споруди і піклуючись про їх стійкість, покладались в основному на масивність конструкції. Готичним зодчим потрібно було вибрати легку і добре врівноважену економічну конструктивну систему, яка дала б можливість з легкістю формувати план споруди, отримуючи максимальне освітлення внутрішнього простору і в той же час стійкості архітектурних елементів. Переслідуючи ці цілі, готичні будівничі відмовилися від масивних конструкцій і перейшли до принципу каркасності.

Каркасна система, що виникла з хрестового романського склепіння, стала головним відмінним прийомом готичного стилю. Вирішальним для розвитку готики було відкриття, що вага і тиск кам’яного мурування можуть концентруватися в певних точках, і якщо саме в цих місцях їх підтримати, то іншим елементам будівлі не обов’язково бути несучими. В результаті залишалось багато відкритого простору.

Архітектори зробили ребра стрілчастого хрестового склепіння — нервюри — основою склепінчастої конструкції. Нервюрне склепіння спиралося не на стіни, а на стовпи і було «гнучким». Воно також могло перекрити простір неправильної форми. Будівничі із задоволенням використовували великі декоративні можливості нервюрних склепінь. Бічний розріз такого склепіння не потребував масивної опори стіни (на відміну від романського), а міг бути нейтралізований особливими стовпами-пілонами — контрфорсами. Розпір середнього нефу передавався на особливу арку з загострених каменів — аркбутан. Місце її опори на контрфорс укріплювалось особливою баштою — пінаклем.

При такій каркасній системі стіна ставала зайвою — вона перетворювалась в простінок або заповнювалась вікнами. З’явилася можливість будувати споруди небаченої досі, надзвичайної висоти. Зазвичай будівельним матеріалом був місцевий добре обтесаний камінь. Тільки в деяких країнах, що не мали природного матеріалу, споруди будувались з добре відформованої і обпаленої цегли різноманітних форм і розмірів.

З технічної точки зору готика була простою системою, що дозволяла використовувати значно менш масивні утримуючі конструкції для забезпечення стійкості більш високих споруд. Це стало можливо завдяки новим прийомам: стрілчаста арка, ребристе склепіння і потужні зовнішні стовпи ( контрфорси ) із зв’язуючими косими арками (аркбутанами).

Арковий контрфорс — ще одне з досягнень готичної архітектури. Він витримував навантаження створене вагою склепіння, спрямоване назовні. Замість того, щоб потовщити мурування стіни, контрфорси розміщувались на певній відстані і з’єднувались тільки вузькими увігнутими арками, чого було досить для ефективного переміщення навантаження зі стіни на опірні колони. Це було дуже важливим, оскільки дозволяло головному нефу височіти над бічними частинами храму.

Аркбутани — це протирозпірні елементи, «нахилені» арки (напіварки), однією п’ятою приєднані до основи склепіння головного нефу, а іншою – спираються на масивний контрфорс, що стоїть в ряді інших на лінії зовнішніх стін будівлі. Вони були одним з найголовніших елементів в загальній системі рівноваги споруди, призначені для утримання склепіння головного нефу в незмінному положенні. Аркбутани були виведені назовні будівлі і відігравали дуже активну роль в формуванні зовнішнього вигляду готичної споруди, надаючи їй тієї ажурності, що характеризує готичний стиль.

Стрілчаста арка вважається символом готики та створює враження більшої висоти, ніж у півциркульна романська арка. Така конструкція була кращою, оскільки її висоту можна було регулювати в залежності від кута підйому, на відміну від закруглених арок, що перекривали заданий простір.

Загальним результатом застосування нових прийомів стало те, що масивні церковні побудови набрали вигляду легких скелетоподібних каркасів. Простір між «кістьми» такого каркасу міг бути заскленим, або заповнений скульптурами. Кам’яна частина верхньої площини вікон слідувала за загальними тенденціями готики, стаючи все більш легкою і павутиноподібною. Ажурна кам’яна робота — ще одна характерна риса готичного стилю — з часом набрала вигляду певного орнаменту — масверку; нервюри  на склепіннях поєднувались у все більш примхливому плетенні.

Готичний період дав поштовх також і розквіту скульптури: місце, що звільнилося в соборі, давало необмежені можливості для розвитку більш реалістичного мистецтва, і окремі фігури, висічені в повному об’ємі, замінили рельєфні композиції, що раніше панували в соборах. Тисячі окремих скульптур і композицій, декор порталів, карнизів, капітелей своєю багатогранною символікою втілювали духовну єдність світу. Застиглість і замкнутість романських скульптур змінилася рухливістю фігур, їхнім зверненням одна до одної і до глядача. Виник інтерес до реальних природних форм, до фізичної краси і почуттів людини, нове трактування одержали теми материнства, морального страждання, мучеництва і жертовної стійкості людини. У готиці органічно переплелися ліризм і трагічні афекти, піднесена духовність і соціальна сатира, фантастичний гротеск і фольклорність, гострі життєві спостереження

У зв’язку із заміною глухих стін величезними вікнами зникають монументальні розписи, характерні для романських будівель. Все більше стверджується вітраж — своєрідний вид живопису, в якому зображення складається з шматочків кольорового скла, з’єднаних між собою вузькими стрічками зі свинцю і обрамлених залізною арматурою. Величезні, з добре вираженим малюнком, вітражі, розміщені в віконних отворах, заповнювали інтер’єр м’яким, кольоровим світлом, створюючи незвичайні художні ефекти. Прозорі вітражі, насичені кольори вівтарного живопису, блиск золота, срібла і дорогоцінних каменів церковного начиння, що контрастували з кам’яними стінами, створювали святковий настрій.

Єдиною масивною частиною храмової готичної споруди був головний фасад. В більшості випадків на головному фасаді розташовувались дві величезні, масивні башти, що огороджували центральне поле цього фасаду. В романських храмах часто можна було спостерігати чотири башти, розміщені попарно і, крім того, п’яту на середохресті. В готичних церквах зберігаються тільки дві башти — на головному фасаді, причому вони сильно збільшені, а башта на середохресті перетворюється в тонкий шпиль. Також особливістю готичного фасаду було кругле вітражне вікно — роза.

Все мистецтво готики, особливо архітектура, позначені стилістичною єдністю. Але особливості економічного і політичного розвитку кожної з європейських країн зумовили своєрідність готики в художній культурі окремих народів.

Франція по праву вважається класичною країною феодалізму, їй належала провідна роль в історії західноєвропейської культури і першість в новому архітектурному стилі — готиці. Її каменярам і скульпторам разом із конструкторами належала розробка конструкцій та засобів художньої виразності готичної системи, яку називали «будівництвом на французький манер».

Готика у Франції проходить декілька етапів у своєму розвитку:

1.    Рання готика (остання третина ХІІ — перша третина ХІІІ ст.) характеризується чіткістю архітектурних композицій та монументальною простотою форм, які ще близькі до романських. Найбільш значна пам’ятка періоду — Нотр Дам де Парі, що зберігає пережитки романського стилю (капітелі романського типу, помірно високі вікна, масивний головний фасад).

2.    Зріла готика (ХІІІ ст.), що характеризується високою майстерністю при створенні багатих ансамблів, досконалістю каркасних конструкцій, багатством декору. Кращі зразки — собори в Шартрі, Реймсі, Амьєні мають всі риси французької готики — завершену композицію, тридільний поділ фасадів по горизонталі і вертикалі, перспективні портали, дві призматичні башти та  кругле вікно «розу» на головному фасаді. Фасади насичені скульптурою та рельєфами.

3.    Пізня («полум’яніюча») готика (XIV — XV ст.) відрізняється примхливістю й вишуканістю конструкцій та оздоблення. Більше проявилася в Німеччині й Англії. Характерними стають декоративні форми, що нагадують полум’я, примхливо вигинаються та подрібнюються. Дуже часто в цьому стилі  виконують прибудови до будівель, чи окремі елементи (башта Руанського собору).

В Німеччину готика прийшла вже на основі художнього досвіду французьких майстрів. Німецький готичний стиль отримав глибокій самобутній і оригінальний розвиток. Йому властивий відтінок високого драматизму, експресії, особливо в скульптурі, де переплітаються «грубий» реалізм і містична екзальтація. Для німецьких готичних соборів характерні однобаштові фасади, зіркоподібні та гніздоподібні склепіння.

Англійські готичні собори своїм зовнішнім виглядом дуже відрізняються від соборів в інших країнах. Найчастіше величезні, вони розтягнулися в довжину і завдяки місцеположенню трансепта посередині корпусу здаються витягнутими вдвічі.

Готика з її раціональністю, розумністю, потягом до реальності життя з однієї сторони, а з іншої містикою, ірраціональністю, протирічила сама собі. В своїх найкращих творах, що відрізнялися величезною силою емоційного впливу, вільною творчою фантазією, великим технічним новаторством, готика досягнула виключно високого архітектурно-художнього рівня і синтетичної єдності при зіткненні цих протиріч.

Можливо Вам це буде цікаво