Вітаю Вас, Гість
Головна » Статті » Уроки народознавства » Україно моя, Україно


Додаткові матеріали " Імміграція українців до Канади"
ІММІГРАЦІЯ УКРАЇНЦІВ ДО КАНАДИ».

Масове переселення українців до Канади почалося наприкінці XIX ст. Канада виправдала сподівання укра­їнських емігрантів. Першими українськими емігрантами в Канаді стали Іван Пилипів та Василь Єленяк, меш­канці села Небилів на Галичині, які 7 вересня 1891 р. прибули на нове місце проживання. Згодом, повернув­шись до Галичини, Іван Пилипів переконав ще 6 сімей переселитися. А в 1892 році вони заснували перше ук­раїнське поселення в місцевості Една-Стар (провінція Альберта).

Земля прерій дуже родюча, води було вдосталь, ве­ликі запаси деревини і клімат майже такий, як в Ук­раїні.

Дбаючи про заселення прерій, канадський уряд про­давав землю за символічну ціну — 10 доларів за 160 ак­рів. Українцям дозволяли селитися компактно, поряд зі своїми співвітчизниками. Політичний устрій Канади то­го часу був стабільним і демократичним.

Українські іммігранти освоїли мільйони акрів зем­лі, утвердилися в новому середовищі, і канадці були змушені визнати їх як громадян.

Історично українська етнічна група нині одна з най­більших етнічних меншостей Канади — 1 млн. чол. (4% населення). Основні місця проживання — провінції Онтаріо, Альберта, Манітоба, Саскачеван, Квебек, Британська Колумбія.

Першими інституціями українців на канадській зем­лі були церкви. Потім виникли братства. Нині більшість українських політичних, громадських і культурних організацій, церков об'єднані в національну координацій­ну раду — Конгрес українців в Канаді. В Оттаві працює. Українське інформаційне бюро, що представляє інтереси; української громади перед парламентом і урядом. В <л$наді також знаходяться виконавчі комітети Світового конгресу вільних українців, що об'єднує багато українських осередків Заходу.

Важливим осередком культурного розвитку є різно­манітні фундації. Найбільша з них — Українська фун­дація ім. Т. Шевченка (заснована в Вінніпезі 1936 р.), яка фінансує культурні заходи.

Українці в Канаді зберегли і розвинули мову, звичаї, народну хореографію, музичне, образотворче, прикладне мистецтво, літературу, театр. Найпопулярнішими з усіх видів мистецтва є народні танці. Ними захоплюються майже 10 тис. чол., об'єднаних в 150 танцювальних груп. В Канаді налічується 150 діючих українських хорів, існує великий ринок для українських художників (най­більший у Торонто). Велика кількість українців працює у професійному канадському кіно, телебаченні. В 70-х роках в деяких містах Канади було розпочато показ телепрограм для української громади, а в Торонто від­буваються регулярні передачі українською мовою. У багатьох українських громадах Канади можна почути регулярні радіопередачі українською мовою.

Після другої світової війни у зв'язку із напливом повоєнної еміграції в Канаді впроваджено розвиток університетських програмних курсів з українських сту­дій. Головні центри українських студій розташовані в Оттаві, Торонто, Вінніпезі, Саскатуні, Едмонтоні (в 12 канадських університетах).

Українську мову, літературу, культуру вивчають у широкій мережі громадських шкіл, відомих під назвою «рідні школи». Це суботні або вечірні школи, що утри­муються українськими церквами, громадами і розрахо­вані на учнів початкових класів. Для учнів середньої школи працюють «курси-українознавства».

Найпоширеніші україномовні видання: «Український голос», «Новий шлях», «Гомін України», «Життя і сло­во», «Українські вісті».

(Інсценування уривка із новели Василя Стефаника «Камінній хрест»).

(Учні виконують емігрантську пісню «(Г)ой росте спориш»):

(Г)ой росте спориш, гой росте спориш,

Стелиться дорогою,

Бувай здорова, родинко моя,

Бо я вже на дорозі,

Ой росте спориш, ой росте спориш.

Простерся та й на груду,

Бувай здорова, родинко моя,

Не раз я у те буду.

Учень: «УЛАС САМЧУК».

«Я ставив і зараз ставлю собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, пере­живаю... Хочу бути свідомим їх буття, щоб їх стопи не затерлися на цій землі, щоб їх дух не розвіявся в часі і просторі»,— писав Улас Самчук (22, с. 499).

Він і став таким літописцем свого українського на­роду, такої тяжкої і трагічної його доби.

Відомий літературознавець з діаспори Григорій Костюк зазначав: «Через недолю свого народу і своєї бать­ківщини він ще юнаком опинився поза межами рідного краю. Але, одірвавшись фізично від батьківщини, він духовно перебував з нею у повсякчасному нерозривному зв'язку. У чужому світі він ще глибше, ще болючіше відчував, бачив і переживав долю і водіння рідного на­роду і рідного краю. Ідея батьківщини і рідного народу виповнювала вщерть його духовне єство, зміцнювала і утверджувала в чужому світі його письменницький та­лант» (22, с. 499).

Про роль і місце Уласа Самчука в історії української літератури Степан Пінчук сказав: «Серед майстрів ук­раїнської прози XX ст. постать Уласа Самчука чи не найяскравіша і найсамобутніша. ...В тій галузі, яка для нього стала справою всього життя — в живописанні ху­дожнім словом сучасної йому української національної історії — Самчук досягнув щонайбільших вершин» (35, с. 325).

У статті «Три роки літературного життя на емігра­ції» (1945—1947) Володимир Державин констатував: «Улас Самчук, загальновизнаний корифей нашої белет­ристичної прози 30-х років, упевнено прямує до своєї мети — поновити велику (обсягом і задумом) повістярську прозу, перенісши її з етнографічно-побутового або ж соціально-побутового плану на площину соборно-національної та універсально-етичної проблематики» (14, с. 580).

Улас Олексійович Самчук народився 20 лютого 1905 року в с. Дермань теперішньої Рівненської обл., в селянській родині. У книзі «Споминів і вражень» письменник так говорить про отчий край: «Постають в уяві батьки, діди, рід, покоління, у цій землі їх корін­ня, у цьому повітрі їх дух, а тим самим і моє коріння, і мій дух. Я вирвався звідсіль і пішов у світ, але я тут побачив світ і пізнав його. Це та точка плянети, що да­ла мені перше опертя з ембріону моєї матері і мого батька, з атома їх духа і тіла, щоб пізніше я став час­тиною великого, видимого космосу, буття. І саме тому ця точка плянети для мене така дорога» (38, с. 523).

Початкову освіту здобув у сільській школі, потім навчався у Кременецькій гімназії, де і виявилися його літературні уподобання. Покликаний до війська в поль­ській армії, У. Самчук 1927 року дезертирував і неле­гально перейшов через кордон до Німеччини. Вступив до Бреславського (нині Вроцлавського) університету, невдовзі переїхав до Чехословаччини і завершив нав­чання в Українському вільному університеті (Прага, 1929—1931). Разом із Є. Маланюком був активним автором «Літературно-наукового вісника» (Львів). З початком другої світової війни У. Самчук з'явився в окупованому Львові, став редактором газети «Волинь» (Рівне). Письменник побував на Східній Україні, з жадібністю вивчав дивний для нього світ. У повоєнні роки став ініціатором створення нової літературної ор­ганізації українських емігрантських письменників — Мистецького Українського Руху (МУР) і першим його головою. 1947 року емігрував до Канади, а 9 липня 1987 р. помер, похований поблизу Торонто.

У. Самчук друкуватися почав рано. Перше оповідан­ня «На старих стежках» опублікував 1926 року у вар­шавському журналі «Наша бесіда». На початку 30-х років вийшла друком «Волинь» — «тетралогія, роман-епопея», «найвизначніше творче досягнення У. Самчука, унікальний твір в українській літературі» (С. Пінчук — 35, с. 326), У центрі — художнє дослідження життя го­ловного персонажа Володьки Довбенка — дитини, під­літка, юнака, який крок за кроком пізнає навколишній світ, прилучається до сільськогосподарської праці під мудрим керівництвом хазяїна-батька; дядько навчає його життєвої філософії, школа вводить у таємничий безмежний світ знань, які породжують у хлопця жагу творчості. Війна і революція, австрійці, поляки, гали­чани, потім більшовики, козацтво УНР. Все це прохо­дить перед нами не лише ;;к етапи становлення особис­тості Володьки, а й художня панорама історії. За словами дослідників творчості У. Самчука, «Волинь» — це історія життя, зростання свідомости й початки культур­но-суспільні діяльности Володьки, це збірний образ української молодої людини кінця 20-х і початку 30-х років. ...утверджується в нашій літературі й свідомості як загальноукраїнський тип» (Г. Костюк, 22, с. 500). «монументальні постаті, які вирізьбив У. Самчук у цьо­му романі,— це народні характери, стійкі, оригінальні особистості, не знані до того в нашому письменстві» (С. Пінчук —35, с. 326—327).

«Роман-спалах «Марія» — найсенсаційніший із усіх творів У. Самчука» (С. Пінчук, 25, с. 328), написаний 1933 року. Це перший твір української літератури про голодомор в Україні, голодомор, спрямований проти української нації, про страшний геноцид українства.

У 30-і роки письменник видав нові романи: «Гори говорять» (про боротьбу закарпатських гуцулів за своє соціальне та національне визволення), «Кулак» (політично загострений роман про українське село).

Біля 40 років присвятив У. Самчук праці над найоб'ємнішим та найпанорамнішим твором — трилогією «Ост». «Морозів хутір» (1948) —І том, в якому змальо­вані події 1918—1919 рр. в Україні; «Темнота» (1957 р.) — другий роман епопеї про долю України в Радянському Союзі; «Втеча від себе» (1982 р.) — третя частина трилогії «Ост» про життя мільйонів українців, котрих війна розсіяла по всьому світу, про трагедію на­сильницької репатріації українських юнаків та дівчат у середині 40-х років.

Етапним для У. Самчука став роман «Чого не гоїть вогонь» (1959) —про розп'яття України між двома хи­жаками, про трагедію людей в окупаційному режимі, про стихійний зріст українського руху опору (УПА).

«На твердій землі» (1967 р.) —роман про життя українців в Канаді. У. Самчук—автор трьох книжок спогадів: «П'ять по дванадцятій», «На білому коні», «На коні вороному».

У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандитування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і В. Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен нема серед лауреатів — через відсутність реклами, перекладів, невміння показати світові досягнення українських митців. Парадоксально, але навіть материкова Україна приходить до своїх

письменників лише нині.

Уч е н ь: «ІММІГРАЦІЯ ДО США».

Перші українці потрапили до США ще задовго до масової імміграції кінця XIX— початку XX ст. їхні імена зустрічаються серед засновників колонії Джеймс­таун у Вірджінії, серед учасників американської рево­люції та громадянської війни. Але традиційно першим переселенцем був Агапій Гончаренко — православний священик з Київської губернії, знайомий Тараса Шев­ченка. Він редагував перший американський часопис, що містив відомості про Україну, її жителів — «Вісник Аляски». Згодом Гончаренко став відомий у Каліфорнії, де на початку XX ст. намагався створити українську колонію. Друга відома особа — Микола Судзіловський-Рассел, киянин, лікар за фахом, що оселився в Калі­форнії у 1880 рр. Згодом переїхав на Гаваї, де очолив місцевий сенат.

Масові переселенці кінця XIX — поч. XX ст. — селяни-трударі з малорозвинених західноукраїнських зе­мель — Закарпаття та Лемківщини. Ходили чутки, що за океаном існує багата земля, де можна заробити в 10—20 р. більше, ніж звичайно. А в 1877 р. трапилась нагода перевірити ці чутки. Страйкували шахтарі Пен­сільванії. Пенсільванська вугільна компанія вирішила використати як штрейкбрехерів дешеву, робочу силу з найбідніших районів Австро-Угорської імперії. Так лемківці й закарпатці потрапили до США, заробили великі гроші. Після цього виїзд до Америки набув масового характеру. Спочатку новоприбулі працювали на шахтах і заводах Пенсільванії, і згодом цей регіон став осе­редком перших українських емігрантів. Пізніше укра­їнці почали освоювати американські прерії.

Нині в США проживає 1 млн. 200 тис. українців, за чисельністю це 21 місце серед усіх етнічних груп. Го­ловні регіони проживання — штати Нью-Йорк, Пенсіль­ванія, Нью-Джерсі, Огайо, Іллінойс, Мічіган, Каліфор­нія, Техас.

За американською статистикою, на поч. XX ст. укра­їнці були представниками в основному трьох соціаль­них груп: селяни —44%, робітники — 37%, наймані ро­бітники— решта. За даними перепису 1990 р., характер зайнятості різко змінився. Більшість українців стали міськими жителями і працюють переважно в легкій про­мисловості і сфері обслуговування. Українські фермер­ські поселення залишилися здебільшого у таких шта­тах, як Вірджінія і Техас.

Близько 50 тис. нащадків — спеціалісти з вищою освітою, ряд Із них займають високі пост в урядових установах, збройних силах США. За матеріальним ста­новищем громадяни українського походження мають середньостатистичний рівень.

Перші українські цілоденні школи з'явилися в 20 рр. при українських католицьких церквах, які незабаром увійшли до американської освітньої системи. Близько половини українців до 25-річного віку проходить курс навчання в університетах і коледжах. У ряді універси­тетських центрів (Гарвардський, Іллінойський, Нью-Йоркський, Каліфорнійський, Колумбійський та ін.) є можливість одержати диплом фахівця з української мови. Україністику (мова, література, географія, істо­рія, соціологія та ін.) викладають у 28 університетах та коледжах США. Тільки Гарвардський університет прий­має на літні курси українознавства щороку до 100 сту­дентів. Близько 4 тис. українців нині є викладачами у коледжах, університетах країни.

Перші науковці з України почали прибувати до США після першої світової війни. Серед них були спе­ціаліст у галузі ядерного синтезу Юрій Кістяківський, історики Юрій Вернадський, Василь Галич, економіст Володимир Тимошенко, біолог Ніколас Гайдак, матема­тик Володимир Петришин, історик і тюрколог, мовозна­вець Юрій Шевельов-Шерех та ін.

У США діють Український соціологічний інститут, досліджує українські поселення у всьому світі, Україн­ська академія мистецтв і наук, інститути української мо­ви і літератури. Українська наукова фундація, Україн­ське історичне товариство, Український бібліографічно-довідковий центр, Український документаційний центр, Український публіцистично-науковий інститут.

Серед американських славістів і політологів україн­ського походження найбільш відомі Ярослав Білинський (університет штату Делавер), Василь Дмитришин (Портлендський університет), Джордж Грабович, Ігор Шевченко (Гарвардський університет), Тарас Гунчак (Ратгерський університет), Едвард Косинець (Нью-Иоркська публічна бібліотека), Джон Решетар (Ва­шингтонський університет) тощо.

Перші емігранти з України перетинали континент з Шевченковим «Кобзарем» як найдорожчою святинею, сумною піснею-тугою за полишеним рідним краєм. Дбаючи про рідну культуру, мистецтво, українська етнічна зберігає національну ідентичність у багатонаціальному середовищі США.

Наприкінці 1922 р. на американський континент прибої Український національний хор під керівництвом О. Кошиця, який у повному складі виїхав з України після першої світової війни у зарубіжне турне. А в 1923 р. О. Кошиць і більша частина хору вирішила за­лишитися у США. Цей колектив став своєрідним ката­лізатором у пожвавленні діяльності українських мис­тецьких колективів у США. Нині одним з найсильніших хорових колективів є капела бандуристів ім. Т. Шев­ченка у Детройті.

Всесвітнє визнання здобув український художник Олександр Архипенко, який прибув до США 1923 року. Тут створив понад 750 композицій. Серед них — скульптур и Володимира Великого, Тараса Шевченка, Івана Франка, Богдана Хмельницького, Михайла Грушевського. Відомий скульптор Сергій Литвиненко створив пам'ятник І. Франкові в м. Глей-Спей (штат Нью-Йорк) і надгробка Каменяреві на могилі ї. Франка у Львові. За проектом скульптора Михайла Черашньовського, різьбленням Антона Павлося у 1981 р. встановлено пам'ятник Т. Шевченку в Елмайра-Гайтс (штат Нью-Йорк). 1964 року Лео Мол-Молодожанин спорудив мо­нумент Кобзареві у Вашингтоні. Американські українці називають цей пам'ятник своєю статуєю Свободи.

Учень: «ЄВГЕН МАЛАНЮК».

Завжди напружено, бо завжди — проти течій.

Завжди заслуханий: музика, самота.

Так, без шляху, без батька, без предтечі.

Так — навпростець — де спалює мета.

Євген Маланюк

Як в нації вождя нема,

Тоді вожді її — поети.

Євген Маланюк

Відомий дослідник творчості Є. Маланюка чеський вчений Микола Неврлий писав: «Олександр Олесь і Євген Маланюк — виразні представники своїх поко­лінь, два найвизначніші поети української діаспори... Є. Маланюк — поет національного болю, гніву й бо­ротьби. Потугою свого таланту він рівний таким величи­нам, як Тичина, Рильський, Бажан, Сосюра» (ЗО, с. 6, 9). За словами Г. Костюка, Є. Маланюк «загальновизнаний «олімпієць» на поетичному Парнасі, ствердив і закріпив те значуще й оригінальне своє, що він вніс у нашу літературу» (21, с. 419). В. Державин назвав Є. Маланюка «безпосередньо найрепрезентативнішим поетом попередньої духової доби «між двох воєн», напівсимволістом і напівромантиком» (26, с. 418). «Донцов радо бачив у ньому націоналістичного волюнтарис­та, поета — політичного борця, «трагічного оптиміста», нещадного критика одвічної хахлацької «шалости». Те саме бачили в поетові і неприхильні йому сучасники, тільки ставили коло тих якостей свій знак «мінус» (23, с. 149). Зате Радянська Україна затято мовчала, вики­нула ім'я одного із найбільших поетів світу за лаштунки історії, а якщо й згадувала, то із низкою горезвісних епітетів. У 90-х роках відкрилася завіса мовчання в Україні.

Є. Маланюк народився 20 січня 1897 року в с. Ново-Архангельську на Херсонщині. За спогадами письменни­ка, «матері я завдячую дві речі: серце і мистецтво. Батькові — життьову свою невдачу... З батька мого був «інтелігент», що, всупереч всім обставинам і спокусам, залишився національним до кінця, не зрадивши ні свого роду, ні своєї раси» (29, с. 148). Закінчив реальну шко­лу в Єлисаветграді, потім навчався в Петербурзькому політехнічному інституті. У часи першої світової війни мобілізований, закінчив Київську військову школу. З відновленням Української держави в 1917 р. старшина армії УНР, з якою 1920 р. вийшов на еміграцію, прожи­ваючи спочатку в таборі для інтернованих українських частин в Каліші, далі в Чехії та Словаччині, де закін­чив Подєбрадську академію (1923), потім працював ін­женером у Польщі. Під кінець другої світової війни оселився в Німеччині, потім у США, де і помер 16 лю­того 1968 року.

Творча спадщина Є. Маланюка така:

1. Стилет і стилос, Подєбради, 1925; 2. Гербарій, Гамбург, 1926; 3. Земля і залізо, Париж, 1930; 4. Зем­на Мадонна, Львів, 1934; 5. Перстень Полікрата, Львів, 1939; 6. Вибрані поезії, Львів — Краків, 1943; 7. Влада, Філадельфія, 1951; 8. П'ята симфонія, 1954; 9. Поезії в одному томі, Нью-Йорк, 1954; 10. Остання весна, Нью-Йорк, 1954; 11. Серпень, Нью-Йорк, 1959; 12. Перстень і посох, Мюнхен, 1972; 13. Земна Мадонна, Братислава, 1991; 14. Поезії, Львів, 1992; 15. Поезії, Київ, 1992.

Есе та літературно-критичні праці:

1. Нариси з історії нашої культури, 1954; 2. До проблем большевизму, 1956; 3. Малоросійство, 1959; 4. Книга спостережень І, 1962; II, 1966.

Поезії Є. Маланюка народжувалася в середовищі української політичної еміграції, для якого поразка УНР та встановлення радянської влади в Україні стало національною трагедією. Поневіряючись все життя «на пісках емігрантських сахар», Є. Маланюк зберіг у сво­єму серці образ рідної України, заради неї жив і пра­цював у світах. Патріотизм Маланюкової творчості не декларативний. В епіцентрі його поезії є завжди і всю­ди його рідна Україна. Вона йому ввижається вічно ясною країною антики:

О моя степова Елладо,

Ти й тепер антична ясна!

Але часто в хвилини болю й розпуки поет сам себе запитує:

А, може, й не Еллада Степова,

Лиш відьма-сотниківна мертва й гарна,

Що чорним ядом серце напува

І опівночі воскресає марно.

Свій гнів і прокляття рідній країні він концентрує в образах «Чорної Еллади», «Антимарії», «звабливої зрадниці Кармен», «покритки Катерини», «повії ханів і царів»:

Лежиш, розпусто, на розпутті,

Не знати — мертва чи жива.

Де ж ті байки про пута куті

Та інші жалісні слова?

Хто гвалтував тебе?

Безсила,

Безвладна, п'яна і німа,

Неплодну плоть, убоге тіло

Давала кожному сама.

Мізерія чужих історій

Та сльози п'яних кобзарів —

Всією тучністю просторів

Повія ханів і царів.

«Любити й ненавидіти батьківщину дано геніям. Так немилосердно картати Україну міг лиш той, що був готовий за неї віддати своє життя. Той, для якого вона «у кров і мускули вросла». Воістину небувале й нетрадиційне для нас розуміння патріотизму!» — писав М. Неврлий (ЗО, с. 17).

У «Псальмах степу» поет спокутується перед Украї­ною:

Тепер, коли кругом руїни й вітер,

Я припадаю знов до Твоїх ніг,—

Прости, прости,— молю, невтішний митар,

Прости, що я — останній печеніг.

Прости, що я не син, не син Тобі ще,

Бо й Ти — не мати, бранко степова!

З твоїх степів летять птахи зловіщі,

А я творю зневажливі слова.

Постійно у реальному житті, в снах Є. Маланюка з'являються «херсонські прерії — мов Січ», «все снять­ся матернії руки, стара солома рідних стріх», «і сниться степ твій, сняться луки і на узгір'ях — вітряки», «синя Синюха і верби над плесом», «вольний вітер Херсонщи­ни», «сниться гомін дубів прадідівських та річка, бідна хата та тепла долоня сестри». Глибоке почуття любові до України надає пекучої сили Маланюковій поезії.

За словами І. Дзюби, «Маланюкова поетика поєд­нала в собі елементи романтизму, бароко і неокласики. Він свідомо протистояв сентиментальності й мелодрама­тизмові, культивував строгий стиль і лапідарний, дис­ципліну вислову; він не потопав у емоціях, а формував їх напругою думки; з цієї ж напруги думки народжу­валася і його чітка разюча метафорика, і сугестивна ритмомелодика, і енергія пластичного малюнка. Поезія Маланюка — одне з високих явищ української літера­тури, її видатне досягнення і з погляду стильового розвою» (15, с. 135). У Є. Маланюка нема поділу на лі­рику громадянську, інтимну, пейзажну, філософську. Всі думки, настрої, почуття ліричного героя спрямовані до України. Програму свого життя і творчості визначив Маланюк вже назвою своєї першої поетичної збірки — «Стилет і стилос» (стилет — зброя в руках воїна, стилос — перо літописця). І в останній збірці поета крізь призму філософічної мудрості, серпневої дозрілості (збірка «Серпень») патріотична тема в ліриці Маланю­ка звучить спокійніше і повніше:

Тоді кожен оглянеться і зрозуміє,

Що ця хата, цей шлях і цей обрій —

— це Мати-Земля,

Що її ображати ніхто не сміє —

Ні каган, ні король, ні мешканець Кремля,

Що не треба заплутано метикувати

В залежності від нагод і годин,

Тільки знати:

Вона — Мати,

Ти — син.

І бачити вічність — блакить бездонні,

1 тільки вічністю міряти час.

Не благати, не переконувати

Ні їх, ні нас.

У рецензії «Плід дозрілости — «Серпень», остання книжка поета» Ю. Лавріненко констатував: «її написа­ла вільна людина, над якою не тяжить залізна рука партії, диктатури й цензури. Рильський і Сосюра до са­мої смерти почували на собі ту тяжку залізну руку і не могли в свої зрілі роки дати свій повносилий врожайний серпень» (24, с. 156).

Поезія Євгена Маланюка є пристрасним свідченням про драматизм історичної долі України, доносить до нас біль і тугу вигнанців з рідного краю на чужину, що стала їм другою батьківщиною, силу любові і ненависті. Ми повертаємо собі ще одне ім'я справжнього сина України. І як пророчо звучать слова самого Поета:

Ми повертаємося знов

До ґрунту, до джерел, до корня

Збудити плодоносну кров,

Зрости у високості горні.

Останні, слова Поета звернені до отчої землі

Ти виникаєш і зникаєш

В жагучих чортори.ях сна,

Моя понтійська Навсікає,

Нетлінним сяєвом ясна.

І виникатимеш довіку,

Рокам і добам навпаки,

Усупереч страшному віку —

Крізь всі епохи і віки

(«Ностальгія»)

Читець: Іван Франк о. Із циклу «До Бразилії!»

Коли почуєш, як в тиші нічній

Залізним шляхом стугонять вагони,

А в них гуде, шумить, пищить, мов рій,

Дитячий плач, жіночі скорбні стопи, .

Важке зітхання І гіркий проклін,

Тужливий спів, дівочії дисканти,

То не питай: Сей поїзд — звідки він?

Кого везе? Куди? Кому вздогін? Се — емігранти.

Коли побачиш — на пероні десь

Людей, мов оселедців тих, набито,

Жінок худих, блідих, аж серце рвесь,

Зів'ялих, мов побите градом жито,

Мужчин понурих і дітей дрібних

І купою брудні, старії фанти,

Навалені під ними і при них,

На лицях слід терпінь, надій марних,

Се — емігранти.

Можливо Вам це буде цікаво 


Категорія: Україно моя, Україно | Додав: uthitel (08.06.2011)
Переглядів: 2104 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 2.0/1
Всього коментарів: 1
ILS (1993) 23.01.2014 в 23:21 / МатериалСпам
Імміграційний консультаційний сервіс (1993)
Наша компанія створена в 1993 році і надає інформаційну та кваліфіковану юридичну підтримку бажаючим іммігрувати до Канади. Команда висококваліфікованих юристів, консультантів, перекладачів, з великим досвідом ведення складних справ і серйозною репутацією.

Ми робимо все можливе, щоб забезпечити наших клієнтів самою останньою інформацією про кожний етап імміграційного процесу.

http://ils1993.com/ua/
0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]