Вітаю Вас, Гість
Головна » Статті » Уроки народознавства » Україно моя, Україно


Додаткові матеріали " Імміграція українців до Європи"

 «ІММІГРАЦІЯ ДО ЄВРОПИ».

Українська діаспора в Європі має свої особливості. Процес формування території Української держави від­бувався в порівняно пізні часи, тривав майже три деся­тиліття і завершився після другої світової війни. Тому значна кількість українців,  які         одвічно проживали на рідних землях, опинилися за межами батьківщини — з Росії, Польщі, Чехословаччині, Румунії. Українська ді­аспора є в країнах Західної та Східної Європи. Окрему групу становлять українці, що проживають в державах, які утворилися на терені колишнього Радянського Сою­зу. Зупинимося на характеристиці української діаспори в деяких європейських країнах.

ПОЛЬЩА. На території сучасної Польщі українці споконвіку проживали в історичних межах Лемківщини, Підляшшя, Холмщини, Надсяння. Нині тут мешкає за різними джерелами від 400 до 600 тис. українців. У 1947 році польський уряд насильно виселив 170 тис. українців з їхніх споконвічних земель і розпорошив по території Польщі. Подальша політика уряду забороняла компактне розселення українських громад, українську мову. Нині становище українців у Польщі покращало — засновано Українське суспільно-культурне товариство (1956 р.), Об'єднання українців у Польщі (1990 р.), видається український тижневик «Наше слово», діють два лемківських об'єднання, нові християнські молодіж­ні організації, Український народний дім. ОУП налічує 60 художніх колективів, серед яких найбільш відомий чоловічий хор «Журавлі». У «столиці» українців у Білому Борі збудовано школу-інтернат ім. Т. Шевченка, а 1991 року тут встановлено пам'ятник Т. Шевченку.

ВЕЛИКОБРИТАНІЯ. Українська громада становить 35 тис. Більшість українців проживає в Англії та Шот­ландії. У Лондоні розташовані фактично всі організації українців. Більшість українського населення не мають британського підданства і не користуються виборчим правом" але життєвий рівень мають навіть вищий, ніж в середньому по країні. Більшість українських сімей мають власні будинки. Українська мова вживається ли­ше в побутовому рівні, тому що більшість сімей змі­шані.

В інших країнах Європи українців проживає: Руму­нії— 300 тис., Чехії та Словаччині—150 тис., Юго­славії (колишній) —55 тис., Франції — 35 тис., Німеч­чині — 22 тис., Австрії — 6 тис., Бельгії — 5 тис., Угор­щині — 3,5 тис., Голландії — бл. 1 тис.

Учень:  «ІВАН БАГРЯНИЙ». «Друже мій любий!

Прошу, не називай мене поетом, бо це мене жорсто­ко ображає. Не іменуй мене поетом, друже мій, бо пое­ти нині — це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй же мене поетом, бо сло­во «поет» скорочено стало визначати: хамелеон, прости­тутка, спекулянт, авантурник, ледар...

Не іменуй же мене поетом, друже мій. Я хочу бути тільки людиною, яких мало на світі, я хочу бути тільки нею...

...Ти скажеш: «Обминай те каміння, будь гнучким, будь липким, улесливим, запобігливим і, головне, будь покірним — і ти будеш щасливий»... Ну, а я скажу: «Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізна­єш світ...» (45, с. 298).

Цих нищівних характеристик представників «проле­тарського мистецтва» Радянської України, поданих у вступі до поеми «Аве Марія» у формі уявного листа до друга, не могли пробачити можновладці 22-річному початківцю Іванові Багряному. І почалося «ходіння по лінії найбільшого опору», по лезу бритви чоловіка, який, за спогадами сучасників, «був необережний у висловах», «базікав», «молов язиком» (45, с. ЗОЇ),

Іван Павлович Лозов'ягін (Багряний) народився 2 жовтня 1907 р. у с. Куземині на Сумщині в родині муляра. Закінчив Краснопільську художньо-керамічну профшколу, з 1926 по 1930 р. навчався у Київському художньому інституті, але через політичну неблагонадійність диплома не отримав. 1927 р. виходить збірка поезій «До меж заказаних», 1929 р.— поема «Аве Ма­рія», історичний роман у віршах «Скелька», 1930 р.— збірка оповідань «Крокви над табором». Належав до літературної організації «МАРС» (разом із В. Підмогильним, Д. Фальківським, Б. Антоненком-Давидовичем, Г. Косинкою, Є. Плужником, Т. Осьмачкою).

1952 р. письменника заарештували і засудили на 5 р. заслання. 1936 р. зумів утекти, переховувався між укра­їнцями на Зеленому Клині. Повернувся додому, де його знову заарештували. 1940 р. звільнили «за недостатніс­тю матеріалів для повторного засудження» з відбитими легенями і нирками. 1945 р. емігрував на Захід, де опублікував роман «Тигролови» (1946, перше видання «Звіролови», 1944), збірку поезій «Золотий бумеранг» (1946), п'єси «Морітурі», «Генерал» (1947), «Розгром» (1948), романи «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Маруся Богуславка» (1957).

Помер письменник 25 серпня 1963 р. в Німеччині. 1965 р. вийшов ще один його роман — «Людина біжить над прірвою».

Радянська літературна критика наділила перші твори І. Багряного красномовними епітетами: «порно­графічний натуралізм... та густа домішка слинявого сентименталізму» (про поему «Аве Марія»), «Скелька» Багряного свідчить, що він не зробив повороту і не зійшов з старих позицій, клясово ворожих пролетаріятові. Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким» (45, с. 298, ЗОЇ).

Дмитро Нитченко (Чуб), український письменник з Австралії, залишив спогади про арешт І. Багряного:

«До нього підійшов агент у цивільному і, не дивлячись у вічі, наказав: «Идите за мной. Если встретите знакомьіх й будут спрашивать, куда йдете, говорите: «Йду на прогулку».

Справді, за кілька хвилин, мов умисно, назустріч ішли два письменники. Це були Валер'ян Поліщук та Олекса Слісаренко.

— Іване, куди мандруєш?— озвалися вони майже разом, не знаючи, що попереду нього за десять кроків іде агент НКВД, який його затримав.

- На прогулянку,— сказав Багряний, криво посміхнувшись і очима та рукою  показавши на агента.

Поліщук  відразу зрозумів і, засміявшись, сказав:

— А, до фабрики-кухні!..

На допиті слідчий поставив перед % письменником питання руба: або доля поета Чупринки (його розстріляли в 1921 р.), або доля П. Тичини.

— Ще не відомо, яка доля буде Тичини,— відповів Багряний» (31, с. 181).

Під час слідства І. Багряний поводився мужньо, не­залежно, украй зухвало, не дав жодних компрометую­чих свідчень ані про себе, ні про інших, не підписав брехливих протоколів.

Характеризуючи «хаос і тьму кромішню» повоєнної еміграції, серед якої залунав голос І. Багряного, Ю. Лавріненко у статті «Іван Багряний — політичний діяч і письменник» відзначав: «Це був голос «Тигроло­вів». «Тигролови зробили велике діло. Вони здерли з радянського раба шкуру зека, оста, «советського человека» і показали під нею незломлену, горду людину, повну життєвої снаги, волі до життя і боротьби. Для старої еміграції образ Григорія Многогрішного, що по­долав і тигрів і НКВД і вирвався у вільний світ, зда­вався зухвалим і перебільшеним,..» (43, т. 2, с. 613— 614). Здоров'я, сила, лицарськість і любов до людини та до свого народу — ці прикмети знаходить Юрій Ше­рех у «Тигроловах», вважаючи, що Багряний цією по­вістю «стверджує жанр українського пригодницького роману, українського всім своїм духом, усім спряму­ванням, усіми ідеями, почуттями, характерами. Цим він говорить нове слово в українському літературному процесі» (42. Т. 2, с. 616).

Блискучий памфлет-брошура І. Багряного «Чому я не хочу вертати на «родіну» (1946) зразу ж був пере­кладений англійською, іспанською, італійською мовами, став документом про страшні порушений прав людини в СРСР: «Я не хочу повертатись на ту «родіну». Нас бе­руть зі застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір,- ми воліємо вмерти тут, на чужині... більшовики зробили для 100 національностей єдину «совєтську ро­діну» і нав'язують її силою — цю страшну «тюрму на­родів», іменовану СССР» (45, с. 312).

Харківський в'язничний досвід став основою «Саду Гетсиманського», твору, що уславив ім'я І. Багряного на весь світ. В цьому романі спостерігаємо «поєднання щирого ліризму й непідробної епічності, те ж саме, типове для української прози, сполучення романтичного й реалістичного начал... непримиренне протистояння силь­ної, гордої особистості — і потужної ницої державної машини. Нещадної і жахливої в своїй потузі і що пере­творю звичайні (тобто неповторні) людські істоти на колони «сірих умовних знаків, що були колись людьми» (45, с. 314), Польський поет, перекладач Юзеф Лободовський не побоявся заявити: «Значення цієї книжки, яку я не завагався б назвати потрясаючою, переходить далеко межі звичайної літературної оцінки». І далі: «Парадоксально, але ця книжка, в якій справді відбу­ваються події неймовірні і потоптується постійно люд­ська гідність, є, по суті, одним безперервним гімном на честь людини та її духовних якостей» (45, с. 317).

І. Багряний і як людина, і як політичний діяч, і як письменник був щедро обдарований силою і талантом, великим людинолюбством, оптимізмом. Вірою у воскре­сіння свого народу, України закінчує митець роман «Людина біжить над прірвою»:

«Відгремлять сморідні грози, відшаліють страшні гурагани залізні, одбахкають блискавки зла й злоби... Прийдуть знову й знову громи весняні. Проллються проливні дощі громові і змиють, очистять усе. і зацвіте ряс­ним цвітом те, чому цвісти належить, що народжене цвісти й буяти... І згниє геть те, що своїм серцем злоб­ним умерло, захлинулося у зненависті, вдушилось у жорстокості,— все те, що не жило, а чаділо.

І тоді високо в небо підійметься сад чарівний, над чадом, над злом і над смородом, буйно розквітлий, на цій, на родючій землі. І пливтимуть над ним білосніжні хмарки, воркуватимуть в ньому закохані горлиці, раді­тимуть в ньому люди щасливі, а з високих його верхо­віть, сонцем осяяних, падатимуть радісні сльози, як перламутрові блискітки рос».

Можливо Вам це буде цікаво 


Категорія: Україно моя, Україно | Додав: uthitel (08.06.2011)
Переглядів: 1285 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]