Меню сайту
Категорії розділу
Нові коментарі
Дякую
Статистика
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
| Головна » Статті » Вчителю-предметнику » Конспекти уроків всесвітньої історії 10 клас |
Уроки 2–3 Особливості державного устрою, політичного життя та соціально-економічного розвитку провідних країн світу (США, Велика Британія
|
Уроки 2–3 Особливості державного устрою, політичного життя та соціально-економічного розвитку провідних країн світу (США, Велика Британія, Німеччина, Франція, Росія та Австро-Угорщина) на початку ХХ ст. Очікувані результати Після цього уроку учні зможуть: • показувати на карті провідні країни Європи на початку ХХ ст.; • визначати особливості соціально-економічного розвитку провідних країн світу (США, Великої Британії, Німеччини, Франції, Росії та Австро-Угорщини) на початку ХХ ст.; • порівнювати державний устрій та особливості політичного життя розвинених країн; • хронологічно зіставляти події та явища теми. Тип уроку: засвоєння навчального матеріалу. Основні поняття та терміни: «імперіалізм», «дуалістична монархія». Хід уроку І. Організаційна частина уроку ІІ . Мотивація навчальної діяльності У ч и т е л ь. Визначальними тенденціями світового розвитку були на початку ХХ ст. економічний, технічний та інтелектуальний прогрес, національно-визвольні та соціальні рухи, протистояння демократії й тоталітаризму. Провідними країнами у цей період стають США, Велика Британія, Німеччина, Франція, Росія та Австро-Угорщина. ІІІ . Вивчення нового матеріалу Робота з таблицею Учні аналізують та порівнюють дані в таблиці «Особливості політичного устрою провідних країн світу». Країна Особливості політичного устрою США 1. Сполучені Штати Америки жили за Конституцією 1787 р. 2. Законодавча влада була делегована Конгресу, який складався з двох палат: палати представників, що обиралися населенням штатів, та сенату, членів якого обирали (до 1913 р.) парламенти штатів. Палата представників і сенат мали рівні права щодо законодавчої ініціативи й прийняття законів. 3. Главою виконавчої влади був президент. Він обирався загальним голосуванням в усіх штатах на 4 роки. За конституцією він був главою держави й уряду. Йому доручалося верховне командування збройними силами. 4. Для усунення президента конституція вимагала обґрунтованого звинувачення в зраді, хабарництві та інших тяжких злочинах. Це правило застосовувалося також щодо міністрів уряду. 5. Верховний суд користувався правом пуллірікації (скасування) будь-якого закону, як федерального, так і штату, якщо буде доведено, що він суперечить конституції. Також Верховний суд отримав повноваження видавати накази, обов’язкові для органів виконавчої влади, включаючи президента і міністрів Велика Британія 1. Основу британської монархії становив конституційний акт 1689 р., відомий під назвою «Білль про права». У ньому вказувалося, що тільки парламент має право приймати або скасовувати закони, встановлювати нові податки та розподіляти державний бюджет. Із часом «Білль про права» доповнювався та удосконалювався. 2. Британський парламент складався з двох палат: вищої — палати лордів (представники найшановніших родин, титул лорда є спадковим) та нижньої — палати общин. Нижня палата обиралася на основі загального голосування. Правом голосу користувалися всі особи чоловічої статі, які мали ступінь осілості 12 місяців, помешкання чи наймали житлову площу не менш ніж за 10 фунтів. 3. Домінували дві партії: консерватори (торі) і ліберали (віги). Від партії, що перемогла на виборах, обирали голову уряду — прем’єр-міністра, а партія, яка програла, переходила в опозицію. Прийняття того чи іншого рішення залежало від парламентської більшості Франція 1. Із 1875 р. існувала Третя республіка. За ухваленою того ж року конституцією державу очолював президент, який обирався Національними зборами (парламентом) на сім років і міг бути переобраний на будь-який новий строк. Конституція надавала йому права командування армією і розпуску парламенту 2. Парламент складався з двох палат: вищої (сенат) і нижньої (палата депутатів). До вищої входило 300 сенаторів, 225 з яких призначалися на 9 років, а інші довічно обиралися самими сенаторами. Палата депутатів обиралася на основі загального чоловічого виборчого права. 3. Рада міністрів призначалася президентом, але була підзвітна парламенту. 4. Місцевого самоврядування практично не існувало. За законами 1876–1882 рр. посади мерів стали виборними. Реальна влада у департаментах належала префектам, які призначалися урядом Німеччини 1. Згідно з конституцією 1871 р. до Німецької імперії входили 22 монархії (серед них Пруссія, Баварія, Саксонія) і 3 «вільних міста» (Любек, Бремен, Ґамбурґ). 2. На чолі імперії стояв король Пруссії. Він отримував титул імператора, був головнокомандувачем збройних сил, призначав урядовців, включаючи голову уряду — союзного канцлера, делегатів Пруссії до верхньої палати парламенту й міг здійснювати безпосереднє керівництво міністрами. 3. Вищим законодавчим органом був бундестаґ (парламент), який складався з двох палат: верхньої — бундесрату та нижньої — рейхстагу (обирався на 5 років, володів обмеженою законодавчою ініціативою). 4. Імперський уряд був представлений особою канцлера. Кабінету міністрів не існувало; міністри, які мали певне коло обов’язків, були підлеглими канцлера Росія 1. Російська імперія залишалась осередком абсолютизму. 2. Цар спирався на централізований і підпорядкований лише йому бюрократичний апарат. 3. Державна рада була дорадчим законодавчим органом, члени якої призначались довічно з числа вищої знаті. Але пропозиції, які висловлювалися членами Держради під час обговорення законопроектів, не обмежували свободу прийняття рішення російського монарха. 4. Виконавчий орган самодержавства — Рада міністрів — мав консультативні функції. 5. Сенат, створений за Петра І, здійснював функції Верховного суду. Сенатори, призначені царем довічно, мали знайомити громадськість з новими законами, тлумачити їх, контролювати їх виконання 6. Державні посади обіймали лише представники дворянського стану. Вони також обіймали ключові посади в органах місцевого самоврядування — генерал-губернатора (відповідав за збирання податків та охорону державного майна). В управлінні на місцях дворянство брало участь через інститут «предводителів дворянства», які обирались на місцях самим дворянством і затверджувались царем Австро-Угорщина 1. На чолі Австро-Угорщини стояв австрійський цісар з династії Габсбургів, який одночасно носив титул короля Угорщини. Формально його влада була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. 2. Спільними для всієї імперії були три міністерства: закордонних справ, військове та морське, фінансів (останні два передбачались в обох частинах імперії). Усі інші міністерства були самостійними для Австрії та Угорщини. 3. Законодавча влада щодо спільних справ обох частин держави здійснювалась спеціальними «делегаціями», які скликалися щорічно по черзі у Відні та Будапешті. До їх складу входили по 60 делегатів від рейхсрату та сейму. Видатки на загальноімперські потреби розподілялися пропорційно для обох частин імперії, згідно зі спеціально укладеною угодою. 4. За австрійською конституцією 1867 р. утворювався рейхсрат— двопалатний парламент, що складався з палати панів та палати депутатів. До палати панів, крім спадкових членів, імператор міг призначити пожиттєвих членів. Палата депутатів формувалася шляхом виборів від окремих провінцій. 5. Виборче право було обмежене майновим і віковим цензом та куріальною системою. І тільки у 1907 р. в Австро-Угорщині було запроваджене загальне виборче право і ліквідована куріальна система виборів Завдання • Проаналізуйте дані таблиці та визначте особливості політичного устрою в кожній країні, порівнюючи їх між собою. У ч и т е л ь. Серйозні зміни відбулися у суспільстві та його структурі. Зріс рівень життя, поліпшилися умови праці та побуту, збільшилася тривалість життя і загальний добробут. Суспільство ставало більш однорідним. Зникли станові привілеї. Значну кількість населення становили нові середні верстви: фермери (у США), селяни-власники (у Франції — до 60 % населення), кваліфіковані робітники і взагалі робітники (наприклад, інженерно-технічний персонал), службовці, вчителі, лікарі, працівники сфери обслуговування — їх часто узагальнено називають середнім класом. Робота в групах Клас об’єднується в три групи, кожна з яких отримує завдання проаналізувати особливості економічного розвитку в провідних країнах світу. США 1-а група У США вартість продукції промислового виробництва переважала вартість сільськогосподарського в 1900 p. у 3 рази. Після Громадянської війни 1861–1865 pp. склалися сприятливі політичні умови для економічного зростання країни. Конгрес США проводив політику підтримки індустріального розвитку. Оточення слаборозвинених країн, мирні умови існування давали змогу вільно розвивати господарство, не витрачаючи значних коштів на воєнні потреби. Економічні успіхи мали географічну основу. Протяжність морського узбережжя, що досягала 18 тис. миль, надавала переваги для розвитку мореплавства, рибальства, зовнішньої торгівлі. Озера і річки з каналами об’єднували різні штати в єдине економічне ціле. До господарського обігу залучалися великі природні ресурси: вугілля, залізна руда, нафта, кольорові метали, ліс, камінь, сірка, глина. Їх запаси забезпечували розвиток важкої промисловості. Проте бракувало олова, калійних солей. Швидкими темпами освоювалися землі американського Заходу, де переважав фермерський напрям сільського господарства. Значних розмірів досягло сільськогосподарське виробництво. Активно запроваджувались власні та європейські винаходи. Лише за 1890–1900 pp. було видано 234 956 патентів. Використовувалися переваги нового будівництва. Морально застаріле обладнання практично було відсутнє і не гальмувало розвитку промисловості. Активна роль належала спеціалізації робітників і підприємств, географічному поділу праці. Промисловість була орієнтована на масове виробництво, стандартизацію деталей. Значно зросли продуктивність, інтенсивність праці, зменшилися витрати виробництва. Тут існував широкий місткий внутрішній ринок. Конкуренто-спроможність американських товарів була досить високою на зовнішньому ринку. США будували своє господарство під захистом митних бар’єрів. Пришвидшували розвиток економіки концентрація виробництва і капіталу, акціонування й утворення корпорацій. Економічне піднесення спиралося на інвестиції, що постійно зростали. Якщо в 1859 p. капітал, вкладений у промисловість, становив 1 010 млн дол., то в 1914 p. — 22 791 млн дол. Велике значення мали європейські капітали. У 1899 p. — 3300 млн дол., в 1914 p. —близько 5 млрд дол., з них англійських — 755 млн дол. США розвивали своє господарство, використовуючи робочу силу всього світу. За перші 14 років XX ст. імігрувало 146 млн осіб. У 1910 p. населення країни становило 92 млн осіб. США пізно включилися до територіального поділу світу. У 1867 p. у Росії за 6,7 млн дол. була куплена Аляска, кожний гектар землі якої обійшовся лише в 5 центів. У 1898 p. Конгрес США узаконив анексію Гавайських островів. Колоніальними володіннями стали Куба, Гуам, Пуерто-Рико, Філіппіни, частина островів Самоа. Загальна площа колоній США в 1914 p. дорівнювала 0,3 млн км2 з населенням 9,7 млн осіб. Водночас США стали на шлях економічної експансії, основною зоною якої була Латинська Америка, і збільшували інвестиції за кордоном та експорт товарів, будували філіали своїх підприємств, використовуючи дешеві робочу силу та сировину. Промислове піднесення США на початку XX ст. найбільш яскраво виявилося у будівництві залізниць, їх протяжність за 1870–1913 pp. збільшилася у 8 разів. Вони зв’язали всі штати, а чотири трансконтинентальні лінії поєднали Атлантичне і Тихоокеанське узбережжя. Розмах будівництва залізниць стимулював розвиток важкої промисловості, зміцнив економічну єдність країни, розширив географію промисловості на Південь і Захід. Отже, в галузевій структурі промисловості США суттєво збільшилася частка важкої промисловості. Проте з розвитком сільського господарства не втратили свого значення галузі переробки сільськогосподарської продукції, особливо борошномельна, консервна. Змінилася географія розташування промисловості. Східні штати (Пенсільванія, Нью-Йорк, Массачусетс, Нью-Джерсі) зберігали своє індустріальне значення, особливо в обробній промисловості. Її центри виникають на Заході, Півдні. Темпи індустріалізації південних районів випереджали середні показники по країні в 2 рази. Швидко збільшувалася чисельність робітників. У 1870 p. їх налічувалося 2 млн, а в 1909 p. — 6,6 млн осіб. Німеччина 2-а група У процесі індустріалізації початку XX ст. Німеччина за обсягом і темпами промислового виробництва посіла друге місце у світі та перше в Європі. Передумови такого економічного зростання склалися на початку 70-х років XIX ст. Завершилося об’єднання Німеччини під владою Пруссії. Утворилася так звана друга імперія. Це призвело до ліквідації внутрішніх митних кордонів, створило державну систему фінансів, грошового обігу, мір і ваги, залізничного і поштового права. Зросли інвестиції в промисловість. Нагромадження капіталів сприяло акціонуванню. Активну роль у будівництві залізниць брав уряд. Перемога у франко-прусській війні 1870–1871 pp. дала контрибуцію в 5 млрд франків. Існували переваги нового будівництва. Для розвитку важкої промисловості були наявні значні запаси вугілля, залізної руди, калієвої солі. Економічні позиції Німеччини зміцнило приєднання Ельзасу і Лотарингії, багатих на залізну руду високої якості, з розвиненою бавовняною промисловістю. Переваги німецької промисловості забезпечували висока продуктивність праці (за 1850–1914 pp. зросла в 3 рази) і відносно низька заробітна плата. Машинна індустрія витіснила ремісників і забезпечила себе кваліфікованими робітниками. Аграрні реформи знищили залишки феодальних відносин на селі. У галузевій структурі зросло значення важкої промисловості. Темпи її розвитку за 1870–1913 pp. випередили легку (800 і 350 %). Третина капіталів функціонувала у видобувній промисловості. У металургії, яка за обсягами виробництва поступалася лише США, виплавка сталі зросла в 100, чавуну — в 13 разів. Значна роль належала машинобудуванню, зокрема виробництву двигунів внутрішнього згоряння. Розвивалися нові галузі: хімічна, електротехнічна, виробництво електроенергії. Промисловість забезпечувала потреби країни й експортувала електродвигуни, трансформатори, турбіни, анілінові фарби, соду, добрива, сірчану кислоту. Німеччина перебувала на першому місці за обсягом воєнної промисловості. Продовжувала розвиватися легка промисловість. Так, потужність бавовняних заводів збільшилася на 40 %. Проте, на відміну від США, обмеженість власної сировини та необхідність її імпорту збільшували вартість продукції. Швидкий розвиток промисловості змінив склад населення. У 1911 p. чисельність робітників становила 67 %. Велика Британія 3-я група Інтенсивний процес індустріалізації США, Німеччини, Росії, Японії зумовив виникнення нових центрів промислового виробництва. Англійська промисловість втратила іноземні ринки для ряду товарів. Водночас німецькі, американські товари, що були якіснішими та дешевшими, потрапляли на внутрішній ринок країни. Спостерігався застій у техніці. Фабрична індустрія працювала на застарілому обладнанні. Модернізація техніки відбувалася повільно, оскільки була складною та дорогою справою. Гальмівну роль відігравала монополія на експлуатацію колоній, що забезпечувала високі прибутки при застарілій техніці. Продукція нових галузей становила лише 6,5 % всієї промислової продукції країни. Так,у світовому електротехнічному виробництві частка Великої Британії становила 13, а Німеччини — 32 %. У 1913 p. англійські заводи виготовляли лише 34 тис. автомобілів. Розвиток нових і технічне переобладнання старих галузей ви-магали значних інвестицій. Проте капітали не вкладались у розвиток національної промисловості, а експортувались: досягнувши у 1913 p. 4 млрд ф. ст., вони давали 5 % річних. Щорічний прибуток англійських рантьє (8 млн осіб) становив 200 млн фунтів ст. Загострилася проблема постачання сировини для нових галузей промисловості. Негативну роль відігравала політика протекціонізму з боку США, Німеччини, Франції. На 10–15 років пізніше почалося акціонування промисловості та утворення корпорацій. Проте у структурі англійської промисловості відбувалися якісні зміни так само, як і у США, Німеччині. Але за кількісними показниками індустріалізація у Великій Британії відбувалася повільно й непослідовно. Знизилися темпи економічного розвитку. Порівняно високі темпи характеризували важку промисловість, особливо нові галузі: сталеливарну, електротехнічну, хімічну. У 7 разів збільшився обсяг залізничних перевезень (1 200 млн т). Зросла роль машинобудування. Із традиційних галузей модернізувалося суднобудування. За 1870–1913 pp. тоннаж суден подвоївся, чистий дохід судноплавства досяг 94 млн ф. ст., 3/5 нових кораблів світу будувалося у Великій Британії. Протягом 1870–1913 pp. порівняно з американськими та німецькими незначними були темпи видобутку вугілля (в 2,6 раза), виплавка чавуну (в 1,7 раза), споживання бавовни (в 1,8 раза). На початку XX ст. за вартістю продукції легка промисловість переважала важку в 1,7 раза. Франція 4-а група Франція відставала від США, Німеччини та Великої Британії не лише за темпами розвитку, а й за структурною перебудовою промисловості. Так, за 1884–1909 pp. загальна продукція промисловості зросла на 75 %, а за 1909–1914 pp. — лише на 25 %. Це можна пояснити втратами у франко-прусській війні, переважаючим розвитком легкої промисловості, низьким технічним рівнем виробництва. Негативно впливали на економічний розвиток парцелярний характер землеробства, його низький технічний рівень, зменшення сільськогосподарського виробництва внаслідок завезення дешевого хліба з-за океану. Послаблення економіки Франції зумовив експорт капіталів, що становив 30 % світових інвестицій. За даними 1908 p., у французьку промисловість і торгівлю було вкладено 9,5 млрд фр., в облігації та закордонні цінності — 104,4 млрд фр. Франція вивозила капітал у формі позикового, що призвело до зростання чисельності рантьє. На початку XX ст. їх налічувалося 2 млн при населенні 40 млн. Для експорту товарів і капіталів Франція створила колоніальну імперію, територія якої в 21 раз перевищувала її власну. Метрополія вивозила до своїх колоній 10 % експортного капіталу, 13 % товарів. Інтенсивно розвивалося транспортне машинобудування, зокрема виробництво автомобілів, суднобудування. За темпами будівництва залізниць Франція поступалася лише США, їх протяжність у 1911 p. досягла 50,2 тис. км. У легкій промисловості зберігалося значення виробництва предметів розкоші, текстилю, галантереї. Перед Першою світовою війною відставання французької промисловості від американської, німецької, англійської досягло відповідно: в металургії — 6,3 і 2 рази; за видобутком вугілля — 12,4; 6 і 7 разів; за виробництвом чавуну — 6,6; 3,9 і 1,6 раза; за виробництвом сталі — 6,3; 7 і 1,9 раза. На початку XX ст. відносно швидкими темпами почало розвиватися господарство Японії. Буржуазна революція і реформи «Мейдзі» (освіченого правління) сприяли становленню індустріального суспільства. Було ліквідовано політичну роздробленість країни, декларовано уніфікацію законів, рівність усіх підданих, свободу вибору професій і діяльності, торгівлі, імміграції населення, запроваджено єдині грошову та податкову системи, скасовано цехи та гільдії. Дозволялися іноземні інвестиції, впроваджувалися досягнення науки та техніки. Аграрна реформа санкціонувала приватну власність на землю, її купівлю-продаж. Виступи груп. Російська імперія на початку ХХ ст. У ч и т е л ь. Розвиток капіталістичного способу виробництва в Росії мав свої особливості, порівняно з країнами Європи: тут промисловий сектор повністю перебував під контролем держави, розвивався нерівномірно, виходячи зі стратегічних завдань і планів російського уряду. Прагнення самодержавства вивести економіку країни на рівень розвинених країн Західної Європи вимагало розв’язання двох основних завдань: 1) зміцнення внутрішнього ринку й підвищення купівельної спроможності населення; 2) стабілізація фінансової та банківської систем. З цією метою протягом 1892–1901 р. за ініціативою міністра фінансів С. Вітте було проведено реалізацію економічних реформ за такими напрямками: 1) використання жорсткої податкової політики (у тому числі державної монополії на винокуріння); 2) запровадження політики протекціонізму щодо вітчизняної промисловості; 3) здійснення фінансової реформи, яка б забезпечувала стабільність і платоспроможність російського рубля, його конвертацію (перетворення на одну зі стабільних валют в Європі); 4) сприяння припливу іноземного капіталу у промисловість Росії. Реалізація економічної програми С. Вітте мала своїм результатом значний економічний підйом, сприяла процесові накопичення капіталу, призвела до зростання міст та їх населення, збільшення нових соціальних верств населення, які не відповідали структурі самодержавного суспільства. Основною суперечністю розвитку економіки країни був розрив між швидкими темпами розвитку вітчизняної промисловості та архаїчними засобами виробництва, що існували у сільському господарстві. Особливості сільського господарства. На початку XX ст. Росія залишалась аграрною країною: на долю аграрного сектору припадало 2/3 вартості валової продукції країни. В аграрному секторі продовжували існувати пережитки феодально-кріпосницької системи господарювання (поміщицьке землеволодіння, селянське малоземелля, безправність селянства, община з її круговою порукою, викупні платежі). На селі посилився процес пауперізації та обезземелення. Низька купівельна спроможність селянства звужувала внутрішній ринок країни. Невирішеність аграрного питання посилювала соціальну напругу в суспільстві, стримувала розвиток капіталістичного способу виробництва на селі. Економічна криза 1900–1903 рр. На відміну від країн Західної Європи, економічна криза у Росії виявилась не тільки надто затяжною, але й тяжкою. Якщо на початок 1903 р. країни Європи вже почали виходити з кризи, то в Росії вона у цей час досягла свого апогею. Розпочавшись у легкій промисловості, з найбільшою силою криза ударила по важкій промисловості. Економічна криза значно посилила процес монополізації російської промисловості, а також прискорила процес концентрації виробництва, сприяла переростанню монополістичного капіталу у державно-монополістичний. Таким чином, у Росії, як і в інших країнах Європи, капіталістичне виробництво вступило у нову фазу свого розвитку — монополістичну, яка мала ряд специфічних ознак, а саме: • залежність монополістичного виробництва від абсолютистської військово-феодальної влади самодержавства і ранні тенденції переростання монополістичної фази розвитку у державно-монополістичний капіталізм; • наявність значної питомої ваги іноземного капіталу і порівняно невисокий ступінь активності Росії у вивезенні капіталів. Населення Росії складало (за даними перепису 1897 р.) 125 млн чол., у т. ч. українців — 25, 3 млн; 70 % проживало на селі (97млн); робітників було 17 млн, підприємців міста — 1,5 млн; інтеліґенції та духовенства — 800 і 600 тисяч чол. Адміністративно імперія поділялась на 99 губерній та областей, 768 повітів і 51 парафію. Зовнішня політика Росії. Російсько-японська війна 1904–1905 рр. Наприкінці XIX — на початку XX ст. суттєво загострились міждержавні суперечності на Далекому Сході, який став об’єктом активної експансії великих капіталістичних держав. Активна політика Росії у цьому регіоні, швидке просування до берегів Тихого океану та кордонів Кореї почало турбувати Японію, яка прагнула забезпечити тут свою гегемонію. Під впливом безвідповідальних радників Микола ІІ проводив на Далекому Сході авантюристичну політику, яка спричинила прямий конфлікт з Японією. Царський уряд, не зумівши правильно оцінити зовнішньополітичне становище Росії, рівень військової підготовки країни до війни, штовхав Миколу II до її розв’язання. Раптовою атакою на російські кораблі у Порт-Артурі 27 січня 1904 р. Японія розпочала війну. План Японії був розрахований на наступальні дії й передбачав досягнення панування на морі, оволодіння Кореєю, висадку десанту в Маньчжурії, захоплення ПортАртура, розгром головних сил росіян у районі Ляояна. Росія ж не мала загального плану військових дій. Військові дії для росіян як на морі, так і на суходолі складались невдало для російської армії. Висадка у лютому–квітні 1904 р. японських військ у Кореї та на Ляодунському півострові, успішні бойові дії проти росіян забезпечили їм взяття в облогу Порт-Артуру і розгортання бойових дій у Маньчжурії. Із серпня по грудень 1904 р. тривала облога Порт-Артуру. Захисники фортеці витримали 6 штурмів; лише зрадницькі дії генерала Стесселя призвели до капітуляції Порт-Артуру. Протягом 1905 р. Росія зазнала ще дві відчутні поразки: у лютому під Мукденом та у травні поблизу острова Цусіма. За посередництвом США Росія та Японія розпочали переговори. За мирною угодою, підписаною у Портсмуті (США) 23 серпня 1905 р., Росія визнала Корею сферою впливу Японії, передала Японії право на оренду частини Ляодунського півострова з Порт-Артуром та південну частину Сахаліну. Поразка царської Росії у війні з Японією серйозно вплинула на розстановку сил не тільки на Далекому Сході, а й в Європі. Разом з тим вона прискорила розвиток революційних подій у Росії. Революція 1905–1907 рр. Прологом першої російської революції став страйк робітників Путиловського заводу у Петербурзі, що розпочався 3 січня 1903 р. А вже 8 січня страйк охопив всі заводи та фабрики столиці. Тодішня профспілкова організація робітників міста «Збори російських фабрично-заводських робітників», яку очолював священик Гапон, за пропозицією свого лідера вирішила звернутись з проханням до царя. Під петицією підписалось 150 тис чол. Уранці 9 січня 1905 р. народний похід до царя на чолі з Гапоном закінчився розстрілом беззбройних робітників. Понад тисяча вбитих і п’ять тисяч поранених — такою була відповідь «доброго царя-заступника». Гапону вдалося утекти, але у березні 1906 р. його було схоплено і за вироком робітників повішено у передмісті Петербурга. Події «Кривавої неділі» приголомшили російську громадськість і викликали бурю протесту по всій країні. У Росії розпочалась революція. Завдання революції полягали: • у розв’язанні аграрного питання (ліквідація поміщицького землеволодіння, викупних платежів 1861 р., общини та кругової поруки; забезпечення прав селянства); • у встановленні конституційно-демократичного устрою в Росії (ліквідація самодержавства, демократизація суспільного життя, проголошення та юридичне закріплення прав і свобод громадян); • у розв’язанні назрілих проблем соціального характеру (встановлення 8 годинного робочого дня, встановлення мінімального розміру заробітної плати, виплати пенсій, системи соціального захисту); • у забезпеченні розв’язання національного питання (реалізація прав народів і національностей на самовизначення). Протягом січня–лютого 1905 р. по країні прокотилася хвиля масових страйків, в яких взяли участь 440 тисяч робітників: Улітку 1905 р. революція вступила у нову фазу свого розвитку (страйки набули політичного характеру, іноді переростаючи у збройні сутички з регулярними частинами та жандармерією). В Івано-Вознесенську виникли нові органи влади — Ради уповноважених депутатів, які відіграють велику роль у майбутньому Росії. У червні 1905 р. розпочалося повстання панцерника «Потьомкін», яке продемонструвало готовність армії взяти боротися на боці революції. Найбільшого піднесення революційні події набули під час всеросійського жовтневого страйку 1905 р. 17 жовтня 1905 р. цар Микола II оголосив «Маніфест», який обіцяв запровадження конституційного устрою і скликання Державної Думи — російського парламенту. Стихійно почали створюватися Ради робітничих депутатів, проводились численні мітинги і демонстрації, виходили демократичні періодичні видання, утворювались політичні партії, профспілки, громадські організації. У грудні 1905 р. більшовики здійснили спробу захопити владу, підняли збройне повстання в Москві, яке було придушене урядовими військами. На початку 1906 р. Микола II здійснив реформу державного управління, запровадивши Державну Раду як верхню палату російського парламенту. Виборчий закон зберігав суттєві соціальні обмеження на виборах у Раду і Думу. Незважаючи на це, на засіданнях Думи ставились питання глибоких суспільно-політичних реформ. 9 червня 1906 р. Микола II розпустив Думу і призначив вибори до II Думи. Остання діяла з 20 лютого до 3 червня 1907 р. і знову була розпущена за наказом царя. Після розпуску II Державної Думи в імперії розпочалися репресії. Вибори до III Державної Думи проводились за новим виборчим законом, який надавав переваги заможним верствам і російському населенню. Для створення соціальної опори серед заможного селянства царський уряд за ініціативою П. Столипіна 9 листопада 1906 р. оголосив указ про земельну реформу. Реформа сприяла виходу селян із общини, закріпленню землі у приватну власність, чим значно прискорила капіталістичний розвиток села. Одним з елементів проведення аграрної реформи стало переселення селян, особливо з України, на вільні землі у Сибір і на Далекий Схід. За 1906–1912 рр. на окраїни імперії виїхало близько 1 млн українців (близько 40 % усіх переселенців у Р.). Через невміло організоване переселення, відсутність продовольства, медичного обслуговування та непідготовленість на місцях до прийому переселенців частина з них померла, а частина повернулась до України (за деякими даними — близько 70 %). Становище Австро-Угорщини на початку ХХ ст. Лабораторна робота Розгляд питання «Становище Австро-Угорщини на початку ХХ ст.» відбувається у вигляді лабораторної роботи. За даними 1900 р. населення імперії за ознакою рідної мови розподілялось таким чином. Національності В Австрії В Угорщині Абсол. числ. % Абсол. числ. % Німців 9 171 000 36 2 135 181 11,1 Угорців – – 8 742 301 45,4 Чехів 5 955 000 23 – – Поляків 4 259 000 16 – – Русин 3 376 000 15 429 447 2,2 Словаків 1 193 000 3 2019 641 10,5 Італійців 727 000 3 – – Сербів и хорватів 711 000 3 2 730 749 14,2 Румун 231 000 1 2 799 479 14,5 Інших 519 000 – 397 761 2,1 Усього 26 151 000 100 19 254 559 100 Завдання • 1-а група. Установити послідовність збільшення населення в Австрії. • 2-а група. Установити послідовність збільшення населення в Угорщині, починаючи з найменшої. У ч и т е л ь. «Промисловий переворот», що поклав у XVІІІ ст. початок утворенню нового капіталістичного суспільства в країнах Західної Європи, повільно проникав у життя Австро-Угорщини. Вона тривалий час зберігала свій аграрний характер, намагаючись завозити промислові товари ззовні, ніж розвивати власне виробництво. Проте промисловість, хоч і повільно, але дедалі більше втручалася в консервативне суспільство Австро-Угорщини. За родом занять, у 1900 р., згідно із даними таблиці, на кожні 10 тис. жителів припадало зайнятих: Галузь В Австрії В Угорщині Абсол. числ., чол. % Абсол.числ., чол. % Землеробне та лісове гос-во 5 238 52,38 6 842 68,42 Рибальство 5 0,05 1 0,01 Промисловість 2,472 24,72 1.352 13,52 Гірнича справа 206 2,06 85 0,85 Торгівля 413 4,13 289 2,89 Транспорт 583 5,83 229 2,29 Наймана праця — — 554 5,54 Військова служба 101 1,01 79 0,79 Чиновники, вчителі 330 3,30 297 2, 97 Вільні професії 41 0,41 — — Рантьє и пенсіонери 318 3,18 139 1,39 Без занять 293 2,93 133 1,33 Усього 10 000 100 10 000 100 Завдання • Зробіть три висновки за цією таблицею. У ч и т е л ь. Велике фабричне виробництво розвивалось переважно у Нижній Австрії, Богемії, Моравії, Сілезії і Форальберзі. Виробництво заліза зосереджувалося в Нижній і Верхній Австрії, Штириї, Каринтії, Украй, Богемії, Моравії і Сілезії; машинобудування переважало у Відні, Нейштадті, Празі і Трієсті. В Угорщині промисловість була менш розвинена, проте і тут власна продукція поступово почала задовольняти попит місцевого ринку. Землеробство і скотарство було розвинене переважно в Угорщині, і ця половина монархії була її житницею. Проте цього було замало, і хліб завозився додатково із Росії та Румунії. Австро-Угорщина, за даними 1912 р., у світовому масштабі торгувала усього на 5 600 млн марок, що складало 3,3 % усієї світової торгівлі. Найбільший товарообмін відбувався з Німеччиною, Англією, Італією, Сполученими Штатами Америки і потім з балканськими державами (Сербією, Румунією, Болгарією і Грецією). Учні мають проаналізувати бюджет Австро-Угорщини (у млн франків) і виконати завдання. Країни 1907 р. 1913–1914 рр. Австро-Угорщина 3 000 4 500 Німеччина 5 903 7 125 Франція 3 833 5 473 Англія 5 000 6 050 Італія 1 945 3 320 Росія 4 950 7 150 Завдання 1. Наскільки зросли за вказаний період бюджети країн, наведених у таблиці? 2. Бюджет якої країни зріс більше, ніж в Австро-Угорщині? Робітничий та соціалістичний рух У ч и т е л ь. Основною віхою в історії політичних партій на рубежі XІХ–XX ст. стала поява соціалістичних партій різного спрямування: від соціал демократичних до націонал-соціалістичних. Установчий Конгрес ІІ соціалістичного Інтернаціоналу відбувся в липні 1889 р. у Парижі. У його роботі взяли участь чотириста делегатів з двадцяти країн. Кінцевою метою робітничого класу, як зазначалося у документах Конгресу, є боротьба за соціалізм, а його найближчими завданнями — запровадження восьмигодинного робочого дня, поліпшення умов праці, заборона дитячої праці, низка інших вимог. Було прийнято рішення про святкування 1 травня як Дня міжнародної солідарності трудящих. ІІ Інтернаціонал став впливовою силою у робітничому русі. У 1912 р. до нього входили представники соціалістичних та соціал-демократичних партій з 23 країн. Соціалісти були обрані до парламентів деяких країн Західної Європи і мали там свої фракції. Вони відігравали провідну роль в організації масових акцій за права робітників. У цій боротьбі соціалістичні та соціал-демократичні партії спиралися на профспілки та робітничі кооперативи. Робота в групах За даними таблиці «Чисельність європейських соціалістичних партій (1900–1914 рр.)» зробіть три висновки. Рік Німеччина Франція Велика Британія Члені партії, що вхо- дять до профспілок Індивідуальні члени 1900 1901 1902 1903 1904 1905 1906 1907 1908 1909 1910 1911 1912 1913 1914 400 000 530 000 633 000 836 000 970 000 34 688 40 000 52 913 56 963 57 977 69 085 69 578 72 692 75 192 9 3218 353 070 455 450 847 315 956 025 885 270 904 496 975 182 1 049 673 1 127 035 1 450 648 1 394 402 1 501 783 1 858 178 1 572 391 2 053 735 375 931 469 311 861 150 969 800 900 000 921 280 998 338 1 072 418 1 158 565 1 486 308 1 430 539 1 539 092 1 895 498 161 2147 У ч и т е л ь. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. світовий робітничий рух, особливо в Європі і пізніше в Північній Америці, одержав новий імпульс розвитку завдяки появі у 1891 р. документа Папи Римського Лева XІІІ «Rerum Novarum», відомого також під назвою «Про умови життя робітничий клас». У ньому Папа говорив про необхідність цілого ряду реформ, зокрема обмеження тривалості робочого дня, установлення мінімального розміру оплати праці, заборону дитячої праці, право на створення робочих організацій та обов’язок держави регулювати умови праці. На початку ХХ ст. виникають соціал-демократичні, церковні, а також соціалістичні, комуністичні й анархістські об’єднання жінок-робітниць. Їх діяльність була спрямована на захист дітей і молоді, створення спортивних, велосипедних, туристичних об’єднань і споживчих товариств. ІV. Узагальнення та систематизація знань Бесіда 1. В якій країні законодавча влада належала Конгресу? 2. Назвіть країни, в яких влада належала монархам. 3. В якій країні існували партії консерваторів та лібералів? 4. В якій країні до вищої палати парламенту входило 300 сенаторів? 5. В якій країні парламент називався рейхсрат? 6. Назвіть 2 переваги та 2 недоліки політичної системи країн, іс- торія яких вивчалась протягом уроку. 7. Яка країна була дуалістичною монархією? V. Домашнє завдання Опрацювати відповідний матеріал підручника. Можливо Вам це буде цікаво | |
| Переглядів: 30655 | |
| Всього коментарів: 0 | |
