Урок № 4

АУДІЮВАННЯ ТЕКСТІВ ДІАЛОГІЧНОГО Й МОНОЛОГІЧНОГО ХАРАКТЕРУ РІЗНИХ СТИЛІВ, ТИПІВ І ЖАНРІВ МОВЛЕННЯ.

 

ВИДИ ЗАПИСУ ПОЧУТОГО: ДОКЛАДНИЙ ЗАПИС, КОНСПЕКТ

Мета: удосконалювати вміння й навички слухати і розуміти тексти діалогічного й монологічного характеру різних стилів, типів, жанрів мовлення, використовувати різні способи фіксації почутого (докладний запис, конспект); розвивати комунікативно-мовленнєві вміння, мислення (аналітичне, синтетичне, критичне); виховувати у школярів за допомогою мовленнєво-комунікативного дидактичного матеріалу патріотичні почуття.

Обладнання: схеми-опори, роздавальні матеріали, картки з прислів’ями, пам’ятки.

Внутрішньопредметні зв’язки: синтаксис (текст), лексикологія (терміни).

Міжпредметні зв’язки: література, історія, географія.

Тип уроку: урок розвитку мовленнєвих умінь (урок аудіювання).

ПЕРЕБІГ УРОКУ

І. Організація класу

ІІ. Ознайомлення з темою, метою і завданнями уроку

ІІІ. Актуалізація опорних знань і мотиваційних резервів учнів

Два — чотири — всі разом

Пригадайте, що вам відомо про аудіювання як рецептивний вид мовленнєвої діяльності. Назвіть різновиди аудіювання, особливості кожного.

З якою метою використовують різні способи сприйняття аудіотексту?

(Наведіть приклади життєвих ситуацій.)

 

ІV. Процесуально-діяльнісний етап

Парна робота з інформаційною карткою

 

Прочитайте текст. Визначте його тему, основну думку та стиль мовлення.

Виділіть у тексті важливу інформацію і коротко зафіксуйте її в зошитах. Розкажіть один одному про призначення і особливості різних видів конспектів.

Конспект (від лат. conspectus — огляд) є писемним текстом, у якому коротко і послідовно викладено зміст основного джерела інформації. Конспектувати — упорядковувати відомості, викладені в оригіналі. В основу процесу конспектування покладено систематизацію прочитаного або почутого. Записи можна робити як у вигляді дослівної фіксації уривків, цитат, так і у формі вільного викладу матеріалу. Манера написання конспекту, як правило, близька до стилю першоджерела.

Якщо конспект складено правильно, він повинен відображати логіку і смисловий зв’язок записаної інформації. Ним можна скористатися через деякий час, а також надати комусь для використання, оскільки прочитання грамотно зафіксованих даних ніколи не викликає труднощів.

 

Конспектування сприйнятого на слух тексту — це письмове детальне відтворення його змісту з обов’язковою вказівкою на джерело інформації, тобто зазначенням прізвища автора і теми повідомлення. У конспектуванні сприйнятого на слух тексту використовують висловлювання — тези.

Процес конспектування потребує застосування скорочених слів, зворотів тощо. На форму, кількість скорочень впливає темп повідомлення. Зручність користування конспектом залежить від чітко виділених абзаців, застосованих у створюваному тексті позначок, підкреслень важливої думки тощо.

Конспекти розрізняють за мірою повноти і стислості.

Види конспектів

1. Плановий.

Такий вид конспекту складають на основі заздалегідь складеного плану матеріалу, утворють із певної кількості пунктів із заголовками та підпунктів.

У процесі конспектування кожен заголовок розкривається — доповнюється, коротким текстом, таким чином створюється чіткий план-конспект. Саме такий варіант є найкращим за швидкої підготовки до публічного виступу чи семінару. Рекомендовано доповнювати такий конспект посиланнями на використані першоджерела.

Схематичний плановий. У такому конспекті всі пункти плану подано у вигляді питальних речень, на які потрібно дати відповідь. У процесі вивчення матеріалу роблять стислі помітки (2–3 речення) під кожним питанням. Такий конспект відображає структуру та внутрішній взаємозв’язок усіх елементів і сприяє якісному засвоєнню інформації.

2. Текстуальний.

Така форма викладу є більш насиченою і складається з уривків і цитат першоджерела. Такий конспект легко доповнити планом чи наповнити його різноманітними тезами і термінами. Такий вид конспектування є найбільш придатним для запису сприйнятих наукових та літературних джерел (цитування). Причому зафіксовані в ньому найбільш значущі цитати мають відобразити сутність всього матеріалу в цілому.

3. Тематичний.

Такий вид конспекту істотно відрізняється від інших. Його мета — висвітлення певного питання. Для цього використовують декілька джерел інформації. Тематичний конспект допомагає розкрити всебічно конкретне питання.

При цьому для повноти та цілісності викладу доводиться працювати з великою кількістю літератури.

4. Вільний.

Цей тип конспекту призначений для тих, хто вміє використовувати одразу декілька способів роботи з матеріалом. У ньому можуть міститися виписки, цитати, план, тези. Вважається, що докладна фіксація відомостей є найбільш цілісною і повноцінною.

Робота з аудіотекстом

Як ви вважаєте, про що може розповідатися в тесті з назвою «Княгиня української духовності»? Чи знайома вам ця постать? Прослухайте текст і з’ясуйте, чи правильними були ваші передбачення. Визначте у тексті важливу інформацію і законспектуйте її.

КНЯГИНЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОСТІ

Народилася Оксана Лятуринська 1 лютого 1902 року на чарівній Волині в українській шляхетній сім’ї. Це й визначило як її долю, так і характер: у дитинстві — зачарованість таємничо-безмежною природою рідного краю та інтелігентністю середовища, а юність і молодість збіглися з найзначнішими та найтрагічнішими водночас процесами першої чверті XX століття: спочатку — коли народжувалася суверенна Україна й квітли надії на щастя,

а потім — коли знавіснілі орди ворогів незалежності Вітчизни нищили її буйну свободу й українська інтелігенція або гинула у боях, або опинялася у вигнанні, і не уславлена за свої муки та рани, за любов до народу, а обпльована й проклята…

На вигнанні можна було чи зав’янути серцем, чи озлобитися і зректися мети, стати іграшкою сліпих сил. Та доля звела Лятуринську з тими, для кого Україна довічно лишалася Сонцем, що дає життя і небу, і землі, з тими, хто й гинучи вірив у неї: Юрієм Дараганом і Ольжичем, Олексою Стефановичем і Юрієм Липою, Оленою Телігою і Євгеном Маланюком, іншими, хто входив до української «польської» та «празької» поетичних шкіл. Там і сформувалося гуманістичне та поетично-мистецьке кредо О. Лятуринської: як найвища мета — щастя вільної, благородної, духовно багатої особистості в суверенногордій державі, а шлях до неї — любов і краса, царство свободи й гармонії. Головне для духовної еліти цього покоління полягало у відродженні української нації, держави, культури, мови. Однак, як зазначав Є. Маланюк, це були представники «спізненого покоління», бо «визвольна війна для нас була

скінчена», осмислення уроків минулого призводило до гірких висновків, особливо при читанні Д. Донцова та «Листів до братів-хліборобів» нещадного своєю логікою Липинського, а головне, що вони жили мрією про діяльність на благо Вітчизни, але брами полоненої Батьківщини були замкнені. Поля для життєвої діяльності бракувало. А надмір енергії владно кликав як стій до національної творчості у сфері хоч би лише духовної України. Таким чином поставали «Суворість» Липи, «Зодіак» Мосендза, «Рінь» Ольжича, «Княжа

емаль» Лятуринської… — книжки, безперечно, літературно повновартісні, історично важливі, ба й навіть «історіотворчі».

Перша книжка О. Лятуринської «Гусла» вийшла тільки 1938 р., але її пізній вихід свідчив лише про надзвичайну самовимогливість авторки. Поетеса прагла не просто виспівати себе, а знайти свій власний і зміст, і стиль. Тож логічно, що друга збірка «Княжа емаль» (1941) виявила народження майстра. Видані в Празі, обидві книжки скоро стали раритетами. А трикнижжя: О. Лятуринської — «Княжа емаль», «Гусла», «Веселка», видане 1955 р. в Торонто, стало важливою віхою не тільки у творчості поетеси, а й у всій українській поезії.

Пояснюючи причину захоплення трикнижжям, критики відзначали: «Княжа емаль» і «Гусла» — «це безпосереднє відношення до феномена краси, чи то буде природа, краєвид, рослина, чи то буде твір митця», — це «несподіваний, незнаний перед тим… творчий світ» (Д. Віконська). Лятуринська — це втілена у творчість історична пам’ять народу і «органічно зв’язана з національнонародною творчістю» (О. Ольжич). При цьому прикметне, що вона «засадничо шукає органічного зв’язку з напівмістичною та релігійною символікою нашої

народної пісні» (В. Державін) і навіть «через млу сторіч велику чаклує душу» (Коровицький). Однак Лятуринська не тільки і не нарочито в минулому. Вона «є якби «регіонально» скупчена у волинській землі, починаючи від неоліту («Печерні рисунки») і аж до сучасності. Хоч і на сучасність поетка дивиться ніби «крізь віки»… Гримить у її віршах варязька криця Святослава, проймає суворою ніжністю туга Ярославни. Але все те — то не «літературний засіб» і не «маніра»: якщо б Ольга чи Ярославна писали вірші, то ті вірші й були б поезіями Оксани Лятуринської… однієї з найяскравіших «жон руських» нашої поезії» (Є. Маланюк).

І найяскравіших не тільки за тематично-ідейною оригінальністю та глибиною. Поезія Лятуринської «глибока, і, хоч які прозорі її хвилі, не завжди легко побачити дно, оскільки та поезія — як строга, сказати б, аскетична, так і безмежно-розмаїта поетикою, що поетеса бере як від пластики архітектора, так і від буйноти засобів романтика й реаліста, вражає багатозначністю образу, властивою символічній поезії», — зауважував Ю. Шевельов 1955 р.

У передмові до «Зібраних творів» 1987 р. він не тільки ствердив свої захоплення, але й поширив на багатогранну творчість О. Лятуринської.

І для цього були достатні підстави. «Лятуринська, — наголошував Ю. Шевельов, — має не тільки свій стиль, а й свій світ. І більше: вона має гармонію у своєму світі, і то гармонію, не куплену ціною оминання недогідного» («Над купкою попелу, що була Оксаною Лятуринською»). А здобуту інтенсивною роботою її духу: з одного боку, по пізнанню сутності (змісту і форм) великого світу природи й людей, а з другого — по самопізнанню, осмисленню свого місця (і ролі, місії) у тому світі. До того ж засобами естетичними. Тож природно, що дух пізнання не міг обминути і явищ, котрі втілювали ідеал краси і, сказати б, антиприроди, антигуманізму, антидобра, а тому — антикраси.

Тим більше, що дух Лятуринської обіймав тисячолітній простір і час, а себе і сучасників вона бачила через призму реалій та уроків Вітчизни від язичницької епохи до Київської Русі і від Гетьманщини до XX століття.

1986-го року в Торонто вийшла незвичайна книжка О. Лятуринської —«Великодний передзвін» і книжка «Писанок і поезій». На особливому місці у ній — дивосвіт українських писанок, що були витвором Лятуринської. У ній авторка зауважувала: «писанка — наш предківський скарб, мов жива, конче мусить промовляти, як із давен-давна, до кожного з нас про весну, про онову, про перемогу добра і світла». Тому на кожній із них — сюжет-символ, що повертає нас то до таємниці народження всього живого, то до символів життя і смерті, добра чи зла і обов’язково — безсмертя, добро-творчості людини.

У «Великодні І» Лятуринська так розкривала призначення цього типу «творів»:

Щедрот своїх не зменшуй ти!

Дай всьому, Дажбоже, пуття

Й дари водою освяти:

Цей символ вічного життя —

Яєчко писане, райце,

І коровай наш, он який,

Округлий, мов твоє лице,

Й такий, такий же золотий!