Уроки 19–20

Розвиток культури в Україні в 1953–1964 рр

Очікувані результати

Після цього уроку учні зможуть: на основі різних джерел інформації: визначати сутність і значення дисидентського руху, особливості його зародження в Україні, порівнювати вимоги дисидентів з міжнародними нормативно-правовими актами щодо захисту прав людини того часу; характеризувати основні тенденції в розвитку культури та її вплив на українське суспільство; встановлювати зв’язки між процесами лібералізації суспільства, особливостями політичного життя та суперечливими явищами у розвитку культури та духовного життя.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Хід уроку

І. Організаційний момент уроку

ІІ . Актуалізація опорних знань

Бесіда

1. Як взаємопов’язані між собою стан культури та економічний розвиток?

2. Чи впливали на розвиток культури «економічні перемоги та невдачі» в Україні цього періоду?

ІІІ . Мотивація навчальної діяльності

Із книги Ф. Моргуна «Переорані покоління» про М. Хрущова

«Хрущов щиро бажав добра народу і країні. Але він був обтяжений вантажем минулого і також помилявся, особливо в останні роки роботи. Щоправда, наші історики ще поки не відповіли, чого тут більше: його помилок або того, що його спритно «помиляли»?

Головна його помилка і вина перед народом, який він, поза сумнівом, любив, у тому, що не зумів своєчасно піти, дати можливість іншим тягти той страшний вантаж, який випадає на долю сумлінних лідерів».

У ч и т е л ь. Наприкінці уроку ми з’ясуємо, чи справді Хрущов прагнув того, про що говорить автор.

ІV. Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу

Науково-технічна революція. Реформи освіти. Здобутки науки

У ч и т е л ь. Проголошений Хрущовим у квітні 1958 р. на XIII з’їздіВЛКСМ курс на перебудову народної освіти був покликаний розв’язати головне завдання — подолати відірваність від життя шкіл та вузів. Це було вже четверте за роки радянської влади значне реформування народної освітиДля реалізації освітньої реформи були залучені значні кошти та ресурси. 1960 р. Державний бюджет УРСР виділив на загальноосвітні школи 6 млрд крб (1950 р. — лише 3,7 млн крб). За цей час у 2 рази збільшилася кількість денних середніх шкіл. В основу реформи було покладено принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання.

Не виправдовувалися надії на високий професіоналізм спеціалістів, підготовлених на вечірніх та заочних відділеннях вузів, а саме ці форми навчання в процесі реформи вважалися пріоритетнимиЯкщо від 1950/51 навчального року до 1960/61 навчального року кількість студентів загалом зросла більш ніж у два рази, то на заочних відділеннях — у 3,5 раза, а на вечірніх — більш ніж в 11 разів. 1960 р. на денних відділеннях вузів навчалося майже 199 тис. студентів, на заочних — 174 тис., а на вечірніх — 44 тис.

Суттєве зниження рівня студентів було зумовлене необхідністю для кожного абітурієнта під час вступу на денне відділення мати обов’язковий дворічний стаж роботи на виробництві. Якість підготовки випускників вузів та середніх спеціальних закладів значно відставала від кількісного їх зростання.

Хоча нова система освіти була досить своєчасною і містила принципово правильні орієнтири, через низку причин вона не тільки не змогла піднести освіту в країні на вищий щабель, але навіть погіршила освітянські якісні показники.

Робота з документом

Ярослав Грицак. Нарис історії Україні

«Тяжкого удару українству завдала хрущовська освітня реформа.

16 листопада 1958 р. ЦК КРПС обнародував тези про реформу освіти, які мали стати підставою для дискусії стосовно того, яка освіта

потрібна радянському суспільству.

Московське керівництво пропонувало батькам самим вибирати, якою мовою

повинні вчитися їхні діти. Таке формулювання спричинило хвилю протестів в Україні. За умов, коли соціальний статус і престиж українськоїмови був нижчим, аніж російської, було очевидним, яку школу обиратимуть батьки для своїх дітей, щоб полегшити їм у майбутньому просування по суспільній драбині. Українцям вкотре було заблоковано шлях до модерного суспільства.

Тому в Україні, як і в інших республіках, дійшло до відкритої опозиції хрущовській освітній реформі. Позиція українського керівництва, підтримана широкими колами громадськості, робила особливий наголос на двох моментах: українська мова мала залишатися обов’язковою для вивчення у російськомовних школах України, а республіканські права щодо контролю над освітою належало розширити.

Ці вимоги виразно прозвучали з вуст високопоставлених українських чиновників — секретаря ЦК КПУ з питань культури й освіти С. Червоненка, члена Президії ЦК КПУ і заступника Голови Ради Міністрів С. Гречухи та ін. Аналогічно у республіканській пресі під час обговорення проекту освітньої реформи не пролунав голос на підтримку позиції Хрущова.

Незважаючи на протести, Верховна Рада СРСР 25 грудня 1958 р. схвалила новий закон про школу. У Л итві й Азербайджані Верховні Ради відмовилися

 Версії і включили пункт про обов’язковість у шкільному викладанні не тільки російської, але й місцевої національної мови.

Однак Москва, усунувши бунтівливих чиновників з високих посад, добилася свого. Верховна Рада України виявилася більш слухняною. Єдине, на чому наполягав український міністр освіти І. Білодід, було покращання

рівня навчання українською мовою».

Запитання

Чому освітня реформа зумовила невдоволення в керівництві України?

Посилення русифікації. «Відлига» в українській літературі та мистецтві. «Шістдесятництво» в українській культурі

У ч и т е л ь.

Критика культу особи створила умови для оновлення й лібералізації суспільства, сприяла громадському пробудженню, національному відродженню в УкраїніСеред різних категорій населення зріс інтерес до української мови і культури, до історії свого народу. З’явилися нові періодичні видання, зокрема журнали «Прапор» (1956), «Радянське літературознавство» (1957), відновився вихід журналу «Всесвіт» (1958).

У цей час були створені такі наукові центри, як Академія будівництва і архітектури, Українська сільськогосподарська академія наук (1956), а також нові творчі спілки — Спілкажурналістів України (1957) та Спілка працівників кінематографії України (1958). Почалося видання «Українського історичного журналу» та першої «Української Радянської Енциклопедії». Більшу увагу почали приділяти розвиткові літературознавства і мовознавства.

Із музеїв, виставок, галерей вилучали численні полотна і скульптури, присвячені «вождю всіх народів». Митці України, насамперед графіки, почали пошуки нових форм в образотворчому мистецтві, виходячи за рамки соціалістичного реалізму У зв’язку зі святкуванням 150-річчя від дня народження Кобзаря у Москві було споруджено пам’ятник Т. Г. Шевченку (роботи М. Грицюка, Ю. Сінкевича, А. Фуженка) Того ж року у Львові відкрито пам’ятник І. Франкові, виконаний В. Борисенком, Д. Крвавичем, Е. Миськом, В. Одрехівським, Я. Чайкою та  А. Шуляром. Цікаві твори станкової скульптури створили М. Рябінін і  В. Сколоздра («Олекса Довбуш»), Г. Петрашевич («Дитино моя») та інші митці. 1962 р. встановлено щорічну Шевченківську премію, яку присуджували у галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітектури.

Загалом ж лібералізація і десталінізація суспільства мали позитивнее значення для розвитку української літератури. У цей час були написані «Зачарована Десна» і «Поема про море» О. Довженка, «Гомоніла Україна» Петра Панча і «Вир» Г. Тютюнника, «Людина і зброя» О. Гончара та «Правда і кривда» М. Стельмаха Припинилися нападки на письменників, які на початку 50-х років були об’єктом критики борців проти космополітизму й буржуазного націоналізму. На розвиток української культури, на громадське життя в Україні того часу помітно вплинуло нове покоління талановитих митців, які дістали назву «шістдесятники». Твори цих поетів, прозаїків, літературних критиків нерідко з труднощами пробивали собі шлях на сторінки журналів, проте користувалися популярністю серед молоді, поширюючись у численних рукописах.

Саме з цього часу беруть початок українські позацензурні видання або, інакше кажучи, український «самвидав» Серед зачинателів руху «шістдесятників» були Л. Костенко і В. Симоненко. Вони виступили проти фальшу, єлейності в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Значний інтерес читачів викликали збірки поезій Л. Костенко «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961).

1962 р. побачила світ перша збірка В. Симоненка «Тиша і грім», що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. 1953 р. Д. Павличко дебютував збіркою «Любов і ненависть». Значний резонанс 1962 р. викликали перші збірки поезій І. Драча «Соняшник» та М. Вінграновського «Атомні прелюди». До них приєдналася велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні шаблони, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світуДо плеяди митців-«шістдесятників» належали поети Б. Олійник, В. Коротич, І. Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін.

Молоді українські письменники були піддані критиці вже на серпневому (1962) пленумі ЦК КПУ, що розглядав питання ідеологічної роботи партії. Але широкий наступ на «шістдесятників» розпочався наприкінці 1962 р. після зустрічі партійного та урядового керівництва з представниками творчої інтелігенції у Москві. Ця зустріч відбулася після того, як М. Хрущов відвідав виставку мистецтва модернізму, якої не зрозумів, не сприйняв і різко розкритикував.

Боротьбу з модернізмом, абстракціонізмом та будь-якими новаціями, що виходили за рамки традиційного реалістичного мистецтва, було підхоплено і в Україні. Творча праця знову піддалася жорсткому адміністративному контролю. Розпочалися атаки на І. Дзюбу, І. Світличного, Є. Сверстюка, які підтримували «шістдесятників». У квітні 1963 р. на зустрічі представників української творчої інтелігенції з ідеологічними працівниками було піддано критиці І. Драча, М. Вінграновського, С. Голованівського. Розпочалась ідеологічна кампанія проти тих, хто приділяв «надмірну увагу» негативним явищам сталінського періоду. У західних областях УРСР «пророблялася» група «формалістичних теоретиків» Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтваСловом, почалося згортання процесів лібералізації і з’явилися перші ознаки ресталінізації суспільства.

На початку 1963 р. відбулася конференція з питань культури української мови, організована Київським університетом та Інститутом мовознавства АН УРСР. У ній взяло участь понад 800 осіб і було зачитано 27 доповідей. Особливий інтерес учасники конференції виявили до питань загального стану української мови. У багатьох виступах засуджувалась теорія двомовності націй і зазначалося, що у кожного народу є тільки одна рідна мова, ставились питання про необхідність запровадження української мови в усіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму. Засуджувалась позиція мовознавців, які проповідували необхідність ліквідації національних мов і переходу радянських письменників на російську мову (таку позицію обіймав, наприклад, російський мовознавець А. Агаєв).

Учасники конференції порушили клопотання перед ЦК КПУ, перед урядом республіки про те, щоб в усіх вищих навчальних закладах, технікумах, училищах, курсах навчання здійснювалось українською мовою; в усіх дошкільних установах, де є діти українського населення, виховання здійснювати українською мовою; в усіх установах і підприємствах, на залізниці та інших видах транспорту, у торгівлі усі справи вести українською мовою; інститути, видавництва мають видавати наукові твори здебільшого українською мовою; кіностудії — знімати кінофільми українською мовою, а фільми інших республік перекладати українською тощо. Проблеми розвитку рідної мови порушувались у численних публікаціях, що з’являлися в періодичних виданнях.

Проте питання, які хвилювали громадськість, залишилися практично нерозв’язаними, а іноді й відверто ігнорувалися керівництвом республіки.

Робота з документом

Ярослав Грицак. Нарис історії Україні

«Із початку 1960-х років в Україні сформувалось ціле покоління молодих літераторів і митців — так званих «шістдесятників».

Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Стус, Віталій Коротич, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Алла Горська, Валерій Шевчук, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний та інші — кожне із їхніх імен було справжньою подією у суспільно-політичному житті республіки. Ці молоді люди перебували у незрівнянно кращій ситуації, аніж їх попередники у 1930–1940-х роках. Вони не повинні були думати про хліб чи про виживання.

Після закінчення університетів вони мали добрі перспективи для особистої кар’єри: Чорновіл був редактором комсомольської республіканської газети, Дзюба — одним з найцікавіших критиків у Спілці письменників України, Стус навчався в аспірантурі Київського Інституту літератури АН УРСР. Талановиті і молоді, перед ними відкривалося майбутнє і можливість легко влитися у комуністичний естеблішмент, але вони зробили інший вибір, керуючись моральними настановами. За влучним висловом Валентина Мороза, «шістдесятниками» були художники, які хотіли малювати, але не тільки портрети Леніна; поети, які мали бажання писати вірші, але не лише про Сталіна і мир; учені, які прагнули вести дослідження, а не просто виконувати те, що їм наказували «згори». Вони були «тілами у пошуках душ».

Одним з перших осередків, навколо якого розгорталася діяльність «шістдесятників», став Клуб творчої молоді у Києві. Він виник 1960 р. під егідою міського комсомолу. Його очолював Лесь  Танюк, а найбільш активними учасниками були І. Драч, М. Вінграновський, М. Коцюбинська, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Г орська та ін. Вони розпочали свою діяльність

з відродження різдвяних вертепів та організації різних мистецьких гуртків-секцій. Згодом перейшли до розшуку місць масових поховань жертв сталінських репресій. За цим пішли заяви, виступи у пресі, публікації

віршів.

Діяльність Клубу набувала дедалі виразнішого національного спрямування; організовані ним вечори пам’яті Леся Курбаса, Миколи Куліша, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка комуністичне керівництво називало не інакше, як «національне зборище». 1962 р. подібний клуб — «Пролісок» — виник у Львові. Навколо нього сформувалася своя група молодих інтелектуалів — брати Михайло і Богдан Горині, Михайло Косів (голова клубу), Ірина та Ігор Калинці, Михайло Осадчий та інші. У відносинах між київською і львівською групою остання наполягала на політизації цього інтелектуального руху, зокрема висловлювалися пропозиції скористатися досвідом оунівського підпілля.

Партійні і карні органи відповіли цькуванням у пресі, звільненням з роботи, влаштуванням провокацій та забороною друкувати твори окремих шістдесятників. Смерть молодого українського поета Василя Симоненка (13 грудня 1963 р.) розпалила атмосферу.

Його неопубліковані вірші та щоденник, а також промови Дзюби, Сверстюка і Світличного на вшанування його імені ходили в «самвидаві». Переслідування, яких зазнав Симоненко в останні роки свого життя, та його несподівана

загадкова смерть зробили з нього національного мученика і надали руху «шістдесятників» ореолу жертовності та самозречення».

Запитання

1. Чому, на вашу думку, виник рух «шістдесятників»? 2. Чому уряд їх переслідував?

Зародження дисидентського руху в Україні та його особливості. Релігійна політика

У ч и т е л ь. В Україну поверталися в’язні сталінських таборів, у тому числі учасники повстанського руху. Оповідаючи родичам і знайомим про своє життя, вони творили реальну загрозу поширенню антирадянських настроїв у суспільстві.

Люди очікували нових змін та послаблення системи заборон і обмежень, натомість партійно-державна номенклатура вважала, що і так зробила забагато.

Рух «шістдесятників» склав опозицію системі, але опозицію, що діяла головно в рамках системи, відповідно до тих правил гри, які визначались «згори». Натомість кінець 1950-х — початок 1960‑х років засвідчили появу підпільного руху. 1958 р. у Станіславі була викрита «Об’єднана партія визволення України», 1961 р. — «Український національний комітет» у Львові та «Молодіжну національну організацію» в с. Кулич-Воля Нестерівського району Львівської області. Спільними для них були дві ознаки: по- перше, вони складалися з молодих людей, переважно робітників і студентів; по-друге, організаційной ідеологічно ці групи орієнтувалися на   ОУН УПА. Вони намагались продовжити традиції визвольної боротьби, але вже за нових умов Принципово новим явищем у розвитку опозиційного руху стала поява групи, що наголошувала на використанні ненасильницьких, по можливості легальних методів боротьби. Цю ідею розробили два молоді юристи — Левко Лук’яненко та Іван Кандиба, які склали ядро організованої у 1958 р. на Львівщині Української робітничо-селянської спілки. Спілка мала за мету вихід України зі складу Союзу шляхом виконання відповідних статей республіканської і всесоюзної конституцій, які теоретично гарантували таке право.

Іншою характерною особливістю цієї організації було використання для обґрунтування ідеологічних засад «справжнього марксизму», що нібито не мав нічого спільного з практикою КПРС. Левко Лук’яненко під час навчання у Москві мав змогу ознайомитися з програмою РУП 1903 р. і був уражений її «демократичністю і соціалістичністю».

Діяльність Української робітничо-селянської спілки не відкидала досвіду боротьби ОУН УПА; під час розробки програми і тактики всередині групи лунали голоси, які вимагали спиратися на традиції воєнного і повоєнного повстанського руху. Перемогла думка, що за нових умов необхідні інші, Й. Боровницького, І. Кіпиша — засудили на різні терміни ув’язнення, а лідера, Левка Лук’яненка, — до розстрілу за зраду Батьківщини (пізніше цей вирок було замінено на 15-річне ув’язнення) Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів «відлиги» булла праця літературного критика з Києва Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», перекладена згодом кількома європейськими мовами.

Книга була своєрідним протестом проти арештів українських дисидентів, здійснених 1965 р., і звинувачення їх в антирадянській діяльності. Свій твір І. Дзюба адресував П. Шелесту, першому секретареві ЦК КП України. Автор сміливо засуджував практику нехтування громадянськими правами українського народу. Гострій критиці була піддана національна політика комуністичної партії в Україні.

Праця, хоч і базувалася на ідеологічних засадах націонал-комунізму,

дала потужний імпульс для подальшого розгортання правозахисного

руху. Не випадково письменник Б. Антоненко-Давидович назвав

працю І. Дзюби «референдумом покоління». Вустами молодого публіциста

найактивніша частина української молоді заявила про свій

розрив з тоталітарною системоюПроцес лібералізації суспільства, що почався після смерті Сталіна, наклав певний відбиток на політику влади щодо релігії та церкви. Восени 1954 р. з’явилася постанова ЦК КПРС «Про помилки в проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення».

За рішенням Ради у справах Російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР від 17 серпня 1955 р., було скасовано реєстрацію членів виконавчих органів і ревізійних комісій приходських церков. 1956 р. почалося повернення репресованих священиків, у тому числі ліквідованої 1946–1949 рр. Української греко-католицької церкви.

Проте наприкінці 50-х років становище різко змінилося. КПРС взяла курс на побудову комунізму, на форсоване «подолання» релігійності і посилила адміністративне втручання в діяльність релігійних організацій. Прийняті тоді акти значно обмежили можливості відкриття церков, проте істотно полегшили їх закриття, передавши вирішення цього питання з відання Ради Міністрів УРСР до компетенції облвиконкомів. Місцеві органи влади встановили жорсткий контроль за священиками, релігійними громадами, фінансовою і господарською діяльністю церкви Восени 1958 р. Рада Міністрів СРСР прийняла декілька постанов, спрямованих на ліквідацію монастирів. За рішенням Ради Міністрів УРСР, площа землі, що перебувала в користуванні всіх монастирів України, зменшилася з 357 га до 60 га, тобто майже в шість разів. У вкрай важкому стані опинилися монастирі, у яких переважали старі монахи (таких була більшість), оскільки їм заборонили використовувати найману робочу силу і не дозволяли приймати осіб, яким не виповнилося 30 років. 1958 р. у СРСР нараховувалось 63 монастирі і скити, з них в Україні 32 монастирі та 8 скитів. Зусиллями партійних і державних органів лише за літо 1959 р. в Україні було закрито 8 монастирів і скитів.

Восени 1958 р. було прийнято постанову про податки на виробництво свічок у церковних майстернях, яка послаблювала економічну основу існування церкви. Навесні 1959 р. Рада у справах Російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР відновила реєстрацію членів виконавчих органів і ревізійних комісій приходських церков, яку здійснювали уповноважені цієї Ради або місцеві радянські органи. Того ж 1959 р. за рішенням Президії ЦК КПРС було вжито заходів, спрямованих на припинення паломництва і закриття святих місць. Усе це означало новий наступ на церкву, яку М. Хрущов називав «агентурою буржуазної ідеології» 1958 р. в Україні було закрито 64 церкви і молитовних будинки РПЦ, причому в усіх областях. У 1959 р. закрито вже понад 260 церков і молитовних будинків, з них найбільше — у Київській, Запорізькій, Вінницькій, Дніпропетровській областях. Протягом наступних років кампанія проти церкви набрала дедалі більшого розмаху: 1960 р. було закрито 747, 1961 р. — 997, 1962 р. — 1 144 церкви і молитовних будинки, особливо багато православних храмів закрито у Л ьвівській, Вінницькій, Івано-Франківській, Тернопільській та Хмельницькій областях.

Навесні 1961 р. Рада Міністрів УРСР прийняла постанову «Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи».

Того ж року без широкого розголосу силами партійно-радянського активу проведено облік релігійних об’єднань, молитовних будівель та майна, що перебували в користуванні церковних органів. На той час в Україні залишилось лише 13 православних монастирів і 2 духовні семінарії в Одесі та Луцьку. Крім того, початок 60-х років відзначився посиленням переслідування представників незареєстрованих сект, насамперед «п’ятдесятників» та єговістів.

На середину 60-х років в УРСР налічувалось близько 4,5 тис. діючих і майже 1,1 тис. закритих церков і молитовних будинків РПЦ, найбільше їх було в Л ьвівській, Тернопільській, Закарпатській, Івано-Франківській та Вінницькій областях. У середині 60‑х років в Україні залишилось 9 монастирів, у тому числі 2 чоловічих і 7 жіночих, у яких перебувало 900 осіб1-ша група

З книги І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

«От і радіємо з денаціоналізації десятків народів, з успіхів русифікації, того, що мовляв понад десять мільйонів неросіян в Союзі, за останнім переписом назвали «рідною» російську мову і зреклися своєї мови. І ставимо це в заслугу «великому и могучему русскому языку», забуваючи, що всі великі росіяни вбачали велич і красу своєї мови зовсім не в її нібито здатності витісняти й заміняти собою інші і славили її лише тоді й остільки, коли й оскільки йшлося про обстоювання її для себе, а не поширення її на інших.

…Щоб десятки націй СРСР «добровільно» відмовилися від своєї мови й національності, для цього потрібно дуже багато, непомірно багато неправди й несправедливості.

Бо ж в атмосфері правди й справедливості безглузда й дика сама постановка такого питання, такої мети: спеціально відмовлятися, цілим народом відмовлятися від своєї мови. …Потрібно багато несправедливості і неправди

Щодо минулої історії цих народів, щодо марксизму- ленінізму, щодо суті комунізму, щодо характеру тих процесів, які відбуваються на наших очах».

Запитання

1. Чи можна назвати автора ворогом компартійної системи і дисидентом?

2. Яку основну ідею виголошує автор? 2-га група

З книги Є. Сверстюка «Блудні сини України» про «шістдесятників»

«Шістдесятники — велике явище другої половини XX століття, дивне своєю появою в непевну пору відлиги і стоїчним протистоянням неосталінізму та живучою енергією в пору лібералізації.

…Серед ознак шістдесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає. Під цим індикатором раптом звужується аморфне коло людей 60-х років і фіксується образ:

Такий був час: кругом шакали,

У колі жменька нас жива,

А ми феномена шукали

І спотикались об слова.

Другою ознакою, отже, я б назвав шукання правди і чесної позиції. В самому шуканні вже є неприйняття і опір. Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді — за шукання істини — замість ідеї, спущеної зверху для оспівування.

Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіціальній літературі і всьому апаратові будівничих казарм» Запитання

1. Перефразуйте три ознаки «шістдесятників», визначених Є. Сверстюком.

2. Чи погоджуєтесь з автором, який назвав «шістдесятників» «блудними синами України»?

V. Узагальнення та систематизація знань

Бесіда

1. Назвіть історичні умови розвитку української культури в 1950–1960-ті pp.

2. Хто такі дисиденти і «шістдесятники» і який зв’язок існує між цими поняттями?

3. Яку роль відіграв М. Хрущов у проведенні політики русифікації?

VІ. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника

Можливо Вам це буде цікаво