УРОК  09

РОЛЬ У ВИВЧЕННІ ПРИРОДИ ТА ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ В.ВЕРНАДСЬКОГО, П. ТУТКОВСЬКОГО, С. РУДНИЦЬКОГО, Г. ВИСОЦЬКОГО, П. ПОГРЕБНЯКА, Б. СРЕЗНЕВСЬКОГО, В. БОНДАРЧУКА, В. КУБІЙОВИЧА ТОЩО. СУЧАСНІ ГЕОГРАФІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ. УКРАЇНСЬКЕ ГЕОГРАФІЧНЕ ТОВАРИСТВО

Мета: надати учням географічні відомості про видатних вчених-дослідників природних умов і природних ресурсів України, фундаторів та основоположників української географічної науки, показати внесок відомих вчених у дослідження природних умов і природних ресурсів України; продовжити формування навичок самостійного здобуття знань з використанням різних джерел географічної інформації.

Тип уроку: формування нових знань, вмінь, навичок.

Обладнання: карти України, географічні атласи.

Опорні поняття: географічні дослідження.

Базові поняття: українське географічне товариство.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент

II. Актуалізація опорних знань і вмінь учнів

Прийом «Чомучка». (Випереджальне домашнє завдання учням)

IIІ. Мотивація навчальної і пізнавальної діяльності

Прийом «Здивую всіх»

Учитель або хтось із учнів розповідає цікавий матеріал, що сто­сується історії географічних досліджень України.

У IX ст. у Східній Європі виникла стародавня українська держа­ва — Київська Русь. Найдавніші українські літописи «Літопис Асколь­да», «Повість минулих літ»,

що дійшли до нас, містять цінні істори­ко-географічні відомості. У XII ст. від Київської Русі відокремилася Новгородська республіка, що оволоділа всіма північними землями Уралу і деякими територіями за Північним Уралом (Югрой). Нов­городці в XII ст. здійснювали плавання по Північному Льодовитому океану «Студеному морю», як його тоді називали. Ними були відкриті острови Нова Земля, Вайгач берега Кольського півострова і шляхи на Шпіцберґен.

А які географічні дослідження було зроблено нашими сучасними українськими дослідниками?

Над цим питанням нам необхідно попрацювати на сьогодніш­ньому уроці.

IV. Вивчення нового матеріалу

1. Прийом «Творча лабораторія»

Учитель разом з учнями готує до уроку інформацію про видатних українських учених-географів.

Учні класу об’єднуються в групи, кожна з яких отримує матеріал та готує коротку доповідь про одного з українських учених-геогра­фів. На доповідь дається 2–3 хвилини, на опрацювання тексту — 4–5 хвилин.

Борис Ізмаїлович Срезневський був людиною широкого наукового кругозору з видатними організаторськими здібностями. Протягом 15 років викладав метеорологію в Київському університеті і одно­часно керував роботою метеорологічної обсерваторії університету. У 1920 р. він був обраний академіком АН УРСР у галузі геофізики.

У 1879 р. Б. І. Срезневський закінчив Петербурзький університет і два роки працював у Німеччині в лабораторіях Гельмгольца та Кундта за спеціалізацією — метеорологія та кліматологія. «В усій історії ро­сійської метеорології мало знайдеться таких блискучих і оригінальних учених, як Б. І. Срезневський. За різноманітністю і глибиною ідей, за жвавістю невтомного розуму йому знайдеться небагато рівних і в су­часній світовій метеорології». Так у 1948 р. писав про Срезневського професор О. Х. Хргіан.

Значну допомогу надавав Б. І. Срезневський тільки що утвореній Гідрометеорологічний службі України, консультував Бюро погоди, редагував інструкції та посібники. У 1920 р. він організував евапо­рометричні спостереження, поновив куле-пілотні спостереження. У 1922 р. розпочав роботи з вимірюванням сонячної радіації, пізні­ше — з атмосферної оптики, а у 1928 р.— з атмосферної електрики.

З 1921 р. Б. І. Срезневський був науковим керівником бюро по­годи.

За синоптичні огляди погоди Б. І. Срезневський був нагородже­ний премією імені Ломоносова, а за роботу про бурі на Чорному та Азовському морях отримав ступінь доктора географічних наук.

Тутковський Павло Аполлонович

— український, радянський гео­лог, академік АН УРСР (з 1919 р.), академік АН БРСР (з 1928 р.).

У 1882 р. закінчив Київський університет. У 1884–1895 рр.— консерватор мінералогічного i геологічного кабінетів цього університету. Пізніше був викладачем у середніх школах Києва та інспектором i директором народних училищ на Волині.

З 1914 р.— професор Київського університету, з 1924 р.— керівник науково-дослідної кафедри геології АН УРСР (згодом у 1926 р. її реор­ганізовано в Інститут Геологічних наук АН УРСР). Перший директор i один з організаторів геологічного музею інституту.

Другий після В. І. Вернадського Голова Комісії з вивчення при­родних багатств України у 1921–1926 рр.

Основні праці П. А. Тутковського присвячені питанням мінера­логії, петрографії, гeoxiмії, палеонтології, гідрогеології, історичної геології, динамічної геології, четвертинної геології, геоморфології, фізичної географії. Створив теорію еолового (вітрового) походження лесу. Академік Тутковський є одним з основоположників мікропалеонтологічного методу вивчення осадових гірських порід.

У 1895 р. запропонував проект водопостачання Києва артезіан­ськими водами, який пізніше було здійснено.

Володимир Михайлович Кубійович

 народився 23 вересня 1900 р. у с. Матієва поблизу м. Нового Сонча (західна Лемківщина, Польща). Його батько був українцем, мати — полячкою. Зростав «русином» у польському оточенні, зазнавав висміювань однолітків. Підлітком читав твори М. Грушевського. Гімназію закінчив свідомим українцем, із відчуттям потреби «працювати для України». Після розпаду Австро-Угорської імперії, у 1918 р., вступив до Української галицької армії, але захворів на тиф і повернувся додому.

Вищу освіту здобув у Яґеллонському університеті (Краків), спеці­алізувався з географії та історії. У 1928–1939 рр. працював доцентом цього університету, мав авторитет серед польських географів і тісні зв’язки з українськими науковцями, підготував низку статей і карт із демографії, антропогеографії України. За українознавчі твори і критику польської урядової статистики як шовіністичної, таємно — і за ви­криття антиукраїнських фальсифікацій львівського професора поляка Е. Ромера, В. Кубійовича звільнили з Краківського університету.

У 1940 р. він став професором Українського вільного університету в Празі, із 1945 р.— у Мюнхені. У часи Другої світової війни В. Ку­бійович захищав інтереси українського населення перед німецькою владою в Генеральному губернаторстві Кракова.

Після війни емігрував до Німеччини, а у 1951 р.— до Франції (Сарсель, північне передмістя Парижа). Майже 40 років свого життя В. Кубійович присвятив українській енциклопедії: редагував і писав численні статті до загальної і словникової «Енциклопедії україноз­навства» (1949–1989 рр.), до її англомовних видань.

Володимир Іванович Вернадський

 — видатний природознавець, мінеролог і кристалограф, основоположник геохімії, біохімії, раді­огеології, вчення про біосферу, який відкрив тайну часу і простору, талановитий організатор науки, перший президент Української Ака­демії наук.

Народився він у Петербурзі, дитинство провів в Україні. Батько майбутнього вченого був професором політичної економії й статис­тики, багато сил віддавав видавничій діяльності, розповсюдженню книг для народу. Володимир рано навчився читати, захоплювався літературою з географії та історії.

Життєве кредо Володимира Івановича — не замикатися в стінах науки. Початок наукової діяльності В. І. Вернадського пов’язаний з розробкою нових напрямів у мінералогії. З дедалі більшим захоплен­ням він працює над розвитком нових галузей геологічних наук — гео­хімії, біогеохімії та радіогеології. Вчений організував першу експедицію

з вивчення радіоактивних мінералів (1908–1911 рр.) У 1909 р. В. І. Вер­надський стає академіком і переїздить до Петербурґа. В 1914 р. Володи­мира Івановича обирають директором Геологічного і Мінералогічного музею Петербурзької Академії наук. Наступного року за його ініціати­вою було створено Комісію з вивчення природних продуктивних сил Росії, з якої пізніше утворилася низка наукових інститутів: географіч­ний, радієвий, керамічний, оптичний, фізико-хімічний тощо.

У зв’язку із погіршенням стану здоров’я В. І. Вернадський (у нього виявили туберкульоз) за порадою лікарів переїжджає в Україну. Бурхли­ві події громадянської війни застали його в Києві. В червні 1918 року на пропозицію міністра освіти М. Василенка він очолив Комісію щодо вироблення законопроекту про заснування Української Академії наук, який 14 листопада того ж року затвердив гетьман П. Скоропадський. Володимир Іванович бере діяльну участь у створенні Української Академії наук (1918) і обирається її першим президентом.

У 1922 р. Вернадський на запрошення Сорбоннського універси­тету виїжджає до Франції для читання курсу лекцій з геохімії. Поряд із викладацькою діяльністю він проводить значну науково-дослідну роботу в Радієвому інституті М. Складовської-Кюрі.

Повернувшись з-за кордону (1926), він публікує свою знамениту монографію «Біосфера». Друкуються його твори з геохімії, біогеохімії, мінералогії, кристалографії, хімії моря, еволюції життя. Він увійшов до історії науки як основоположник сучасного вчення про біосферу та ноосферу. Сукупність живих організмів у біосфері він назвав «живою речовиною».

Степан Львович Рудницький

— фундатор української наукової гео­графії. Він був членом кількох Європейських географічних товариств та Академій наук, визнаним авторитетом у геоморфології, демогео­графії, політичній географії та геополітиці, картографії, та в методиці викладання географії. Він поєднував у собі риси вдумливого педагога і талановитого організатора освіти й науки.

Рудницький пройшов шлях від учителя гімназії, доцента, про­фесора університету до академіка, керівника одного з провідних на­уково-дослідних інститутів Академії наук. У 1908–1919 рр. він пра­цював на кафедрі географії Львівського університету. Викладали на кафедрі українською мовою. В період 1914–1915 рр. С. Рудниць­кий — військовий географ при австрійському генеральному штабі, а в 1920–1921 рр.— професор економічної географії Академії світової торгівлі у Відні. С. Рудницький був одним з організаторів і професорів Українського вільного університету в Празі (1921–1926 рр.) і водночас працівником Географічного інституту ім. М. Драгоманова, чеського і німецького університетів.

С. Рудницький активно вів польові географічні дослідження, зо­крема у Карпатах. В 1924 р. він був учасником Першого міжнародного з’їзду географів та етнографів у Празі і виголосив доповідь з географії Закарпаття.

У 1926 р. на запрошення уряду України С. Рудницький переїхав до Харкова, де працював професором у Геодезичному інституті, а також керівником секції географії й картографії науково-дослідної кафедри географії й антропології Харківського інституту народної освіти.

С. Рудницький — засновник української національної школи географії, української національної географії. Він обґрунтував об’єкт дослідження географії, досліджував Україну в межах етнічної укра­їнської території, став основоположником геополітики та політичної географії України, розробив наукові основи краєзнавства і шкільної географії.

У центрі наукових досліджень С. Рудницького була географія України та її реґіонів. Він першим дав комплексну географічну харак­теристику України, її національних територій, політичну географію України, обґрунтував балто-чорноморську геополітичну доктрину України, яка не втратила своєї актуальності й дотепер.

2. Прийом «Прес-конференція»

Учні різних груп повідомляють про результати роботи, задають один одному запитання.

V. Закріплення вивченого матеріалу

Прийом «Лови помилку»

Учитель (або учень) наводить твердження, а учні визначають їх правильність:

• Майже 40 років життя В. Кубійович присвятив створенню укра­їнської енциклопедії.

• Сорбоннського університету В. Вернадський виїжджав до Франції для читання курсу лекцій з геохімії.

• Б. І. Срезневський був науковим керівником бюро погоди.

• Проект водопостачання Києва артезіанськими водами запропо­нував В. Кубійович.

• С. Рудницький був військовим географом при австрійському ге­неральному штабі.

VI. Підсумки уроку

Узагальнення роботи, що виконана на уроці. Учитель виставляє оцінки учням.

VII. Домашнє завдання

• Опрацюйте матеріал підручника.

• Підготуйтеся до уроку узагальнення знань, вмінь та навичок.

VIII. Додатковий матеріал до уроку

13 лютого 2008 року минуло 135 років від дня заснування Укра­їнського Географічного товариства. Ще в квітні 1872 року Імператор­ське Руське Географічне товариство розглянуло прохання Київсько­го, Подільського і Волинського генерал-губернаторів про створення Південно-Західного відділу Товариства в Києві. Цьому передувала значна організаційна робота прогресивної української інтелігенції. Особливо значна активність у створенні географічного осередку ви­явив Павло Платонович Чубинський, відомий у науковому світі як видатний етнограф, фольклорист, автор українського національного гімну «Ще не вмерла Україна». Але як географа-економіста, одного із засновників і активних діячів Географічного товариства, його знали значно менше.

Народився П. Чубинський

27 січня 1839 року на хуторі біля м. Бо­рисполя на Київщині. Після закінчення другої Київської гімназії він вступив до юридичного факультету Петербурзького університету, який закінчив у 1861 році. У період навчання він познайомився з видат­ним географом П. П. Семеновим-Тян-Шанським,

 який повернувся з експедиції в Середню Азію, зі своїм ровесником, офіцером, слуха­чем Академії Генерального штабу Миколою Пржевальським і Мико­лою Миклухо-Маклаєм. На прохання П. Чубинського і за сприяння П. П. Семенова-Тян-Шанського, йому дозволили брати участь у роботі відділення етнографії Географічного товариства. Він мріє про організа­цію експедиції на Україну (тогочасний південний захід Росії). Починає збирати матеріал про Україну, шукає підтримки в друзів.

У 1866 р. Географічне товариство нагороджує П. Чубинського срібною медаллю «За полезные его труды». У тому ж році П. Чубин­ський бере участь у роботі Комісії, що досліджувала Печорський край. У звіті Комісії оприлюднено дані з фізичної та економічної географії краю, дані про поклади кам’яного вугілля, горючих сланців, нафти, мідних руд тощо.

П. Чубинський завжди пам’ятав про Україну. Перебуваючи в Ар­ханґельську, він пише нарис про народні правові звичаї в Україні.

У 1869 р. він приїздить до Петербурґа, а пізніше, за клопотанням П. Семенова-Тян-Шанського, одержує дозвіл повернутися в Україну і очолити етнографо-статистичну експедицію Географічного товариства до Південно-Західного краю тогочасної Російської імперії.

З 1873 до 1876 року П. Чубинський пов’язує свою діяльність з Географічним товариством у Києві, яке було створено 13 лютого 1873 р. За цей час Товариство, яке налічувало 170 членів, видало два томи наукових праць (у 1873 і 1874 роках). При Товаристві були ство­рені бібліотека, яка нараховувала понад 1000 цінних наукових видань, і музей, що налічував біля 3000 експонатів.

Понад сто років тому видатний історик О. Пипін писав про П. Чу­бинського: «Це був своєрідний талант, людина невгамовної енергії і глибокої відданості своїй справі», а пізніше академік Л. Берг назвав його видатним діячем Географічного товариства Росії.

Можливо Вам це буде цікаво